Так у ворожінні спліталися всі можливі символи: вода, символ життя, того Предковічного Океану, з якого вийшло все живе на землі, золота обручка - знак сонця, яке посилає на землю життєдайну енергію, а також символ щасливого, злагодженого сімейного життя, що його посилає Велика Богиня.
 |
| У таких дерев’яних макітрах терли мак до куті та інших різдвяних ритуальних страв. Часто макітру використовували й для святочних ворожінь. Гуцульщина. XIX ст.Із колекції УЦНК «Музей Івана Гончара». |
Святочним ворожінням було й «виливання воску». На холодну воду лили розтоплений віск і за формою візерунків на воді визначали майбутнє. Вважали, що віск і вода - дві найчистіші та найсвятіші субстанції - могли розповісти «всю святу правдоньку» про долю, про суджене. «Виливанням воску» також користувалися, щоб виявити злодія чи іншого злочинця. Вважалося, що віск настільки чистий (бо роблять його бджоли - «Божі мухи»), що будь-яке зло неприйнятне для нього, і віск обов’язково вкаже на неправедну людину.
Але найбажанішим, хоч і найстрашнішим ворожінням було звертання до потойбічних сил, на це зважувалися лише най-сміливіші. Хтось сідав у темній кімнаті з дзеркалами та свічками23, хтось лягав спати на вивернутому кожусі в нетопленій лазні (лазня традиційно вважалася місцем проживання домових духів та душ предків). А найвідважніші дівчата ходили темної ночі (якщо святочні дні випадали на «темний місяць» , тобто останні дні циклу, коли місяця не видно) на перехрестя трьох доріг і там чекали перехожого, щоб запитати про майбутню долю.
Але щоб іти на перехрестя, слід було належно захиститися (для цього обов’язково
відвідати відьму чи мольфара), адже святки - це чаклунські дні, коли не лише нове Сонце народжується та нове Життя славиться, а й мають особливу силу злі духи, демони й темні мольфари - двоєдушники та перевертні (їх ще називали потворники). У чаклунів-перевертнів дві душі: одналюдська, а друга -демонічна. Вдень такий мольфар - звичайна людина, а вночі - собака, вовк, чорний кіт чи навіть клубок чорної шерсті. Двоєдуш-ник найчастіше має силу від злих сил, йому суджено стати упирем, чорним чаклуном або злою відьмою. У новонародженої дитини, яка може бути двоєдушником, є певні прикмети: у місці, де на грудній клітині сходяться ребра, три ямки-заглибини. Якщо батьки чи баба-повитуха помічали таку прикмету, обов’язково кликали мольфара, аби той провів обряд і вигнав з дитини «другу душу».
Брали грушевий пеньок, обрядом зв’язували його з дитиною і спеціальним
-заклятим свердлом просвердлювали в
пеньку три дірочки. Потім дві з них замазували глиною, а одну залишали відкритою. Через неї полишала тіло дитини «друга душа». Дуже часто після цього мольфар спостерігав за тією дитиною і брав потім до себе в науку, бо діти-двоєдушники мають вроджені здібності до магічного мистецтва. *
Одним із найскладніших мистецтв у мольфарській традиції вважається громів-ництво. Громівниками, або градівниками в Карпатах здавна називають тих мольфарів, котрі вміють повелівати небесними стихіями. їм підвладні громи та блискавки, хмари й вихори, град, дощ та інші «води небесні».
- Коли влітку наближається грозова чи градова хмара, я виходжу на межу людських полів і читаю спеціальне заклинання, - розповідає Мольфар. - За інструменти мені слугують градовий ніж, громова палиця - гілка дерева, якою колись я розборонив жабу й гадюку, і особливий громовий оберіг. Силами небесними та сильним словом мольфарським я відводжу хмару від людських полів, «розрізую» своїм замольфованим ножем і пускаю на ліс, на ріку, на каміння, на неживе й невжиткове. Ні в якому разі не можна допустити блискавки. Бо як блискавка блисне - то вже мольфар не зможе відвернути грозу..-.