мечетях і костелах спеціальні молитви - за смерть і погибель кошового отамана Івана Сірка. Та молитви їхні не долинули до слуху Божого - Іван Сірко прожив довге життя, водив козаків у походи, а на 70-му році життя мирно помер на власному хуторі, на улюбленій пасіці. Що вже саме по собі надзвичайно рідкісне явище серед таких бойових отаманів, як Іван Сірко.
За сорок років козакування Сірко брав участь у п’ятдесяти п’яти великих битвах і жодної не програв. Ходив у походи й сушею, і морем. І навіть по смерті воював. Його праву руку запорожці возили із собою як найвірні-ший талісман. Сіркова десниця послужила козакам навіть у фатальний для Запорізької Січі день 17 червня 1775 року. У народі й дотепер живе легенда про те, як низовики вийшли битися з військом генерала Текелії. Наказав він рекрутам стріляти. Ті взялися за фузії: клац-клац-клац, а нічого не вийшло - порох відволожився... Уже потім дізналися царські генерали про те, як Сіркова рука захистила братчиків від вірної смерті, та могилу отамана зруйнували. Однак добрі люди пам’ятали його, і згодом могилу легендарного кошового було відновлено.
...Ми з Мольфаром ішли в гори. Я відчувала, як невидима запона між нашим, реальним світом і тим, іншим, вібрує, розтягується, щоб на деякий час зовам розірватися - і тоді два світи з'єднаються.
Одразу за Яворовом перед очима виростає гірський хребет. Він велично здіймає до неба чорні стріли смерек. Це - Буковець.
Ідемо далі. Тепер під ногами крута стежка. Вона гадюкою звивається поміж столітніх буків та ще давніших, укритих сивим мохом уламків скель. І коли вже здається, що тій стежці кінця не буде ніколи - перед очима виростає темне громаддя велетенської скелі. Це - Писаний Камінь, точніше, його «спина». В одному місці скеля ніби тріснула навпіл, і там утворився вузький хідник. Ще мить - і попереду розгортається казкова панорама, краєвид, який, здається, постав зі снів чи фантазій, - і його ні осягнути, ні забути, а лише завмерти в зачудуванні та зберегти в пам'яті як чарівне видіння.
Гірські вершини, порослі лісом, пронизані полудневим сонцем - вони мовчазні й непорушні, сповнені древньо-мудрої тиші. А над бескидом пливуть слова, що їх можна почути лише внутрішнім слухом: слова вічності, таїни... Вдалині видніється Чорногора і найвища гора українських Карпат -Говерла, легкий туман прозорим серпанком огортає сині верхів'я. Це - одне зі святих, сакральних місць Карпат, легендарна Чорна гора, втілення Світової гори, що тримає землю. А ще далі, зливаючись із небом, губляться в імлі румунські гори, де збереглися таємничі обряди та рештки дивовижної цивілізації; її творці поклонялися місяцю, зорям і священним зміям...
Ми з Мольфаром стоїмо довго-довго, забуваючи про все, зливаючись із усім, що нас оточує - і відчуваємо себе титанами-«лелетами», поетичні легенди про яких зберігають покоління гуцулів. Нарешті повертаємось до дійсності; я розвертаюся на 180 градусів - і мені відкривається «обличчя» Писаного Каменя, його світлий бік. І відразу стає зрозумілою назва цієї скелі.
 |
| Сакральне місце українських Карпат — Писаний Камінь. Ніхто не знає, коли почала писатися ця кам’яна «скрижаль». У XVII столітті тут було останнє язичницьке капище. Фото з архіву автора. |
Увесь сонячний бік Каменя вкрито написами - мальованими, видовбаними та вирізьбленими. Можна зустріти написи польською, німецькою, російською мовами. І - найбільше - українською. Головну ж цінність складають петрогліфи, вирізані в камені за незапам'ятних часів: забуті символи давніх народів, які жили в горах, і знаки Сонця та Вічності, зрозумілі й без перекладу, вирізьблені в скелях, викладені каменями на рівнинах, намальовані на стінах печер та на старовинній кераміці. Такі знаки зустрічаються у всьому світі, незалежно від того, якими іменами звали тамтешніх богів...
Точної дати початку написання цієї кам'яної книги не знає ніхто. Коли тут подорожував Іван Франко (підпис його можна розшукати серед численних «графіті»), то вже тоді скеля була вкрита написами. Бували біля цієї історичної «скрижалі» Леся Українка та Ольга Кобилянська (її підпис можна легко знайти), Михайло Коцюбинський. І напевно, саме ці місця, героїчні та чаклунсько-легендарні, навіяли йому безсмертні образи «Тіней забутих предків».
Я високо задираю голову, намагаюся прочитати «графіті», залишені за багато десятиліть до мене, і дивуюся: як невідомі автори змогли їх написати чи вирізати в камені так високо? Адже скеля гладенька і прямовисна...
Збоку на Писаному Камені є тріщина, і ми невідомо ким видовбаними «східцями» дряпаємося на «спину» скелі. Вона, мов суворий та неприступний вартовий цього краю, підноситься над смереками та буками, і при цьому дуже нагадує велетенську ящірку-саламандру, що спить собі віками серед карпатських лісів.