Мольфар нишпорить поміж мохів, які то тут, то там вкривають спину скелястого велетня, вишукує якісь трави, необхідні для його «діяння». А я, тимчасово полишена сама собі, походжаю вздовж скелі. Під ногами - невеликі заглибини невідомого походження. Вони заповнені зеленавою водою -такі собі малі озерця - і в глибині, в товщі води ворушаться водяні рослини. Сліди лелетів - так називають «озерця» гуцули. І про саму скелю розповідають поетичну легенду: мовляв, Писаний Камінь - то могила «ясноволосого воєводи-лелета».
Легенди створюють навколо скелі воістину фантастичний ореол. Місцеві жителі переповідають: ще до XVII століття Писаний Камінь був одним із ритуальних капищ язичників-сонцепо-клонників. Сюди приходили ті, хто поклонявся сонцеві й вітру, землі та горам, небу й усій природі, яку вважали живою істотою. Та інакше й не могло бути - адже саме тут, як ніде, відчуваєш, живе серцебиття самої Матері-Природи.
 |
| «Писані камені» зустрічаються не тільки в Карпатах. Ця скеля, вкрита петрогліфами та написами, здавна була священним місцем для індіанських племен. Каліфорнія. США. |
Саме тут, біля Писаного Каменя, в Юріїв день збиралися на свій Великдень опришки. І тоді спалахувала до неба священна «юріївська» ватра, лунали на всі гори звуки скрипки та флояри, гула карпатська земля від аркана - бойового опришківського танку. І люди в навколишніх селах казали: «Довбуш гуляє...» А ще розповідають, що саме тут, біля Вуковця, на полонині Копілаж, зустрів колись, ще пастушком, легендарний ватажок опришків Олекса Довбуш старезного відуна - і той зробив Олексу невразливим для ворожої зброї... А ще, за переказами, десь тут, у печерах поблизу Писаного Каменя, заховані закляті-заворожені скарби опришків.
Сонце схиляється до заходу, і ми з Мольфаром влаштовуємо обід просто на вершині Писаного Каменя. Наша трапеза привертає пильну увагу двох велетенських круків, і вони довго кружляють над нами, ніби хочуть щось сказати. Може, передати вітання від Довбуша та його хлопців? А може, розповісти прадавню бувальщину про те, як темними грозовими-горобиними ночами, коли не видно ані місяця, ані зірок, коли чорне небо прорізують блискавиці, сходяться до Писаного Каменя чарівники-мольфари і від цих прадавніх скель, від блискавки небесної отримують нову силу, аби допомагати потім людям у лихах та напастях... Я запитую про це в свого супутника, він хитро примружується і буденно відповідає:
- Усе може бути...
Ми залишаємо крукам рештки нашої трапези та спускаємося з Писаного Каменя. Зворотній шлях пролягає через селище Яворів, славне на всі гори як батьківщина ліжникарства - традиційного гуцульського мистецтва виготовлення розкішних ковдр із овечої вовни. Над лісами, полонинами, поміж гірських вершин звиваються пасма сивого туману. Місцеві жителі кажуть: «Гори димлять». І додають, жартуючи: «Ади, у горах гуцулки люльки курять...»
У Яворові я прощаюся з Мольфаром. Він вертається додому, а мій шлях лежить до Косова. Тож я залишаюся на автобусній зупинці, проводжаю поглядом худорляву постать. За кілька хвилин Мольфар зникає за поворотом, і в очікуванні попутного транспорту я маю час впорядкувати свої записи...
Частина п'ята
ЛІТО
ТРАВИ
Рослинна магія ІДлительство. Русалчин тиждень. Гірські духи. Голоси предків
Зело - цілюще та чарівне зілля, силу якого добре знали чарівниці, відуни та відьми й часто користувалися нею... Чарівне зело збирали в певні дні й години... натщесерце. З собою завжди брали хліб і сіль, щоб віддячити землі за чарівний дарунок.
«Українська міфологія»
Прилетіла перепілонька У зеленую дібровоньку, Прилетіла - зажурилася. Щось рано тебе спустошено, На сіно траву покошено -Зосталося лиш трой-зіллячко. Перше зіллячко - барвіночок, Друге зіллячко - любисточок, Третє зіллячко - василечки...
Народна пісня
... Ґрунтова дорога стелеться під ноги. Тепер я йду не сама - зі мною приїхала подруга: вона зацікавилася моїми розповідями про карпатського химерника. Суворий Черемош вітає нас лунким шумом. Тепер його хвилі не чорні, як навесні, а прозоро-сиві. Надворі літо, і тисячі сонячних зайчиків пустотливо стрибають на білих бурунах річкових порогів. І знайома скеля нависла над дорогою, оберігаючи цей присілок, де живе один з останніх хранителів Мольфарської Ватри; і місточок, як завжди, привітно порипує, похитуючись під ногами.