Літо - це також і традиційна пора посвят. Буяють трави, радіють усі світи, сві-тотворчі стихії природи отримують повну силу. І це найкращий час для того, аби молодий мольфар уперше переступив поріг того невидимого світу, з яким віднині працюватиме постійно. І найкращий час для ініціації - ярі літні дні напередодні Купала (після Купальської ночі проводити посвяти вже не рекомендувалося).
У переддень Івана Купала святкується день Гафії Купальниці або, як її ще називають, Гафії - Люті Коріння. Всі трави та цілюще коріння цього дня найбільшу силу мають. Тоді мольфари йдуть до лісу, аби виконати ритуал збирання чудодійних трав і цілющого зілля та коріння. У цей день також настає час збирати лікарські трави та заготовляти віники для лазні. Інша назва свята - «люті коріння» - говорить сама за себе, оскільки слово «лютий» у давнину означало не тільки злість, але й силу та завзяття (пор.: лютий до роботи). Свято Гафії Купальниці розпочинало ряд Купальських свят, що символізували поворот сонця, свято вогню і води...
У купальницькому букеті обов’язково мали бути: іван-та-марія, золототисячник, купальник, звіробій, міжперсник, розрив-трава, медунка, чистотіл, богородичні сльози, мокрець. Ці рослини берегли хату від пожежі та лиха, чаклунства й недоброго ока. їх сушили та зберігали за сволоком або за божницею.
Наступного дня починалася власне Купальська містерія, що була одним із ключових моментів річної містерії - коловороту життя наших предків.
Це вирішальний момент, час найвищої кульмінаційної сили Сонця - життєдайно-го Божества. З іншого боку, основою Світобудови, як про це говориться в старовинній пісні, є Вода - велика Богиня-Мати, правічна Мати Життя, яка посилає вологу на землю, щоби та все оживила, це Богиня, з лона якої постало все живе.
Вважалося, що саме в цей час, коли дні найдовші, а ночі темні та росяні, Мати-Вода бере шлюб із Батьком-Вогнем, і разом вони починають творити нове життя. Вважається, що від чарівного шлюбу вогню й води народжується на землі Древо Життя - папороть та починається новий цикл у розвитку світу. В одній старовинній купальській пісні співається:
ІГУей, око Ладове, Леле Ладове,
і І| Гей, око Ладове, ніч пропадає,
— Бо око Ладове з води виходить, Ладове свято нам приносить!..
Уся природа оживає Купальської ночі. Пробуджуються духи стихій, чарівні істоти, котрі населяють гаї, ліси, поля, озера, річки. Праслов’яни, які сприймали всю Природу як єдине ціле, ділилися своєю радістю, запрошували всі сили природи приєднатися, щоб разом святкувати врочисту мить священного шлюбу Вогню та Води. Уся при-рода святкує чарівну мить народження на землі Древа Життя, і люди намагалися цього дня не ображати одне одного чи когось із чарівних мешканців навколишнього світу.
Купальське свято завжди супроводилося іграми, сміхом та забавами, які неодмінно носили ритуальний характер. Зокрема годилося очищатися водою, причому воду слід було брати з криниці, викопаної саме в переддень Купайла. А ще - стрибати через запалені багаття, щоб там згоріли всі хвороби, проблеми й негаразди.
Потім дівчата йшли пускати на річку вінки, ворожити на суджених, а найсміливіші парубки вирушали в ліс шукати чарівну квітку папороті. Кажуть, що сміливця зупиняють при цьому всі сили мороку, всі лісові духи та нечиста сила. Якщо знайшов квітку, кажуть, треба зашити її під шкіру на руці - тоді відкриються скарби. А ще тому щасливцеві стануть відомі всі таємниці неба й землі. Тому й бережуть цю квітку духи, тому й влаштовують шукачеві всілякі пастки та випробування. Розквітає папороть на одну-єдину мить, і треба володіти справді шаманським зором, щоб її побачити. І знайти її може тільки дуже безстрашна й цілеспрямована людина. А нечисті духи, які, за повір’ям, стережуть чарівну купальську квітку і перешкоджають тим, хто хоче її знайти, - відображення самолюбних прагнень і нещирих думок, ницих бажань та злої волі самої людини...
- Невже справді чарівна квітка папороті призначена лише для того, щоб знайти скарби, закопані в землі? - питаю у Мольфара.
Старий Мольфар не відповідає, тільки примружується й веде далі:
- С й інші способи відкривати скарби. І я вас можу навчити...
- Для чого? - я сміюся. - Для мене важливіші скарби духу та знання. І саме про них, як на мене, йдеться в легенді про папороть, а зовсім не про зо-лото-срібло...
- Саме так, - Мольфар киває. - Ви правильно розумієте. Та тільки більшості людей ближчі земні скарби... Тому й гніваються на нас Мати-Природа та сили небесні...
Крім духа-покровителя і духів-поміч-ників, крім рослин-союзників, у кожного мольфара є ще й тварина-помічник. Як правило, це свійська або приручена тварина, що живе в домі мольфара і є його зв’язківцем з іншими світами, особливо зі світом природи. Це споріднює мольфарство з північноамериканською шаманською традицією, де кожне плем’я і кожна окремо взята людина мали свій тотем у тваринному світі, що відображають навіть традиційні індіанські імена.