Він тихо й радісно засміявся, невідомо чому. Біль і слабість у тілі минули, йому здалося, що він чує дивну й незрозумілу музику, яка лунала на другому поверсі, хоча, звичайно, не могли сюди долітати звуки рояля. Витягнув з сарая старий велосипед, на якому не їздив уже кілька років. Руки стали темно-сірі від пилу. Поставив велосипед на кермо, догори колесами, і крутнув педаль. Ланцюг був послаблений, але колесо оберталося досить легко, навіть не рипіло. П'яніючи від незрозумілої радості, що охопила його, крутив педаль затято й довго, а коли відпустив, спиці на колесі злилися в суцільний імлистий диск.
Стояв перед велосипедом, не зводячи очей з цього дива, знаючи, що знову сяде в сідло й схилиться над кермом, і знову поїде вперед, не озираючись, бо коли людина, що їде на велосипеді, починає озиратися, вона обов'язково злякається грузовиків, які її наздоганяють і випереджають, злякається гарячої повітряної хвилі, яка зіштовхує тебе з дороги. Не схитнутись, не побоятися виїхати на шосе, не звертати уваги на гримкучі вантажні авто, не підкорятися їхньому жорстокому, невблаганному рухові. їхати, не думаючи про самоскиди, незважаючи на негоду і дощ, на повчання Трояна, на переляк батьків, їхати туди, де твої товариші й робота, яку ти любиш, їхати, думаючи про незнайому темноволосу дівчину, їхати в передчутті щастя.
1979 р.
НА ПЛЯЖІ
Ми з Тамазом внадились їздити в це відлюдне місце. Намагались приїжджати вдень, коли сонце ще пригрівало, щоб можна було позагоряти. Місцину цю ми знайшли зовсім випадково — то був один з кращих пляжів у світі. А може, найкращий. Скільки ми туди їздили — ніколи й нікого там не зустрічали, хоч недалеко починались пансіонати, всякі фанерні хатки, бази відпочинку, а метрів за двісті стояв продовольчий магазин, де можна було купити різні харчі й мінеральну воду під дивною назвою «Айвазовська». Бідний Айвазовський! Чи варто було так мучитись, малювати десятки тонн води, піни, бризок, щоб потім тебе увічнили в мінеральній воді, до того ж іще й не дуже смачній.
Якщо правду казати, то людей тут не було тільки тому, що купальний сезон уже скінчився.
Була середина вересня — й вересень стояв у цьому році такий, як останнє кохання: чистий, сонячний, трохи сумний, теплий вдень і холодний вночі. Море прозоре й прохолодне — в такій воді, ясна річ, не погрієшся, як у ванні, — а саме це полюбляють здебільшого курортники. В такій воді треба плавати. Перед нами відкривалося спокійне холоднувате море — де-не-де ледве ворушились блакитні парасольки медуз, у прозорій воді галька виблискувала, як під збільшувальним склом, до піщаного пляжу тулились невеличкі згірки з вигорілою травою, неподалік стояв полишений рибальський баркас, романтичний, як в оповіданнях Гріна, а вдалині легкою барвою, легким смутком малювалися дикуваті береги, й куди тільки око сягне — не видко було людей на цьому нескінченному березі.
На новенькому голубому «Москвичі-408» ми виривалися з Тамазом після роботи за місто й починали стрімкий рейд по шосе, обганяючи повільні рудовози й рейсові автобуси; ми уявляли, що беремо участь в автораллі Лондон-Сідней. Я був за штурмана, а Тамаз крутив баранку. Ми проїжджали через півдесятка європейських країн, перетинали Туреччину (а пейзажі навкруги — кам'янисті пагорби, рудява, випалена сонцем земля — і справді нагадували ту країну), і, минаючи пошкоджені ділянки шосе, знову вискакували на добру бетонку, на якій Тамаз розганяв машину до 110 кілометрів на годину; ще він любив бавитися тим, що подеколи облишав руль — автомобіль летів сам, не керований нічим, крім власного здорового глузду; гадаю, що новеньким автомобілям розбиватися так само боляче й неприємно, як і молодим людям. Як тільки-но звертали ліворуч із головного шосе, за кермо сідав я. Починалась Індія — курна дорога вниз, до збляклого моря, до автобусної зупинки й продовольчого магазину, звідки рукою було подати до нашого пляжу. Я ніяк не міг звикнути до важеля передач, що стирчав з рульової колонки (коли важіль передач виходить з підлоги, значно легше з ним упоратись), і кілька разів на повному ходу ледве не втикав задню передачу, але якось обходилось без пригод.
Ми підганяли машину до самого піску, відчиняли дверцята й на повну потужність вмикали радіоприймач — найчастіше ловили на довгих хвилях Бухарест, який весь день передавав гарні джазові мелодії; коли ж починалися довгі румунські дойни, ми переходили на хвилю радіомаяка.