За цей час, що працювали разом із Тамазом, ми з ним дуже здружилися. Навіть не вірилось, що цей рудий, світлоокий хлопець з білими віями альбіноса, схожий на шведа або норвежця, є насправді грузином із-під Сухумі. Тамаз жив зараз у Сімферополі, де одружився з українкою, і в них народилося двійко дівчат; аби не втягувати Україну й Грузію в конфлікт, батьки нарекли своїх дівчаток Катериною й Ламарою. Наше знайомство з Тамазом почалося з того, що ми разом з ним стояли в довгій і безнадійній черзі в місцевому готелі. Я прилетів літаком із Києва, він приїхав машиною з Сімферополя, ми ще не знали один одного й не підозрювали, що доведеться разом працювати. Черга поволі посувалась до адміністраторки, яка з запрограмованістю робота відповідала всім: «Місць немає, товаришу… місць немає… можливо, будуть розкладушки». Лише деяким щасливцям вона давала реєстраційні картки. Тамаз стояв переді мною — я бачив, як дав він адміністраторці свій паспорт; вона вже була увімкнула свій магнітофонний запис «місцьнемаєтовар…», та раптом осіклася. Щось незвичне привернуло її увагу. В Тамазів паспорт, крім десяти карбованців, було вкладено фото його близнят. Адміністраторка здивовано підвела голову й побачила сяюче обличчя Тамаза. А жінок, між іншим, його усмішка ніколи не лишала байдужими — в цьому я мав змогу не раз упевнитись. Адміністраторка ще раз глянула на паспорт, обережно закрила його, і, ніби виправдовуючись, сказала: «Є двомісний номер. Дорогий, правда. На жаль, нічого іншого нема». Тамаз озирнувся, глянув на мене — й ми опинилися з ним у шикарному номері люкс — дві кімнати, ванна і все таке інше. Тут з'ясувалось, що Тамаз приїхав до цього міста, щоб зустріти мене, й що я нібито буду його начальником. Посміялись, а наступного вечора, як тільки звільнились з лікарні, поїхали шукати гарний пляж.
Кілька разів траплялось так, що він таємниче зникав увечері, і я одного разу спитав — де й що він робить. Спитав не на правах начальника, а просто так, бо нудно мені було без нього.
Тоді завжди безтурботний Тамаз виголосив переді мною цілий монолог. «Послухайте, — сказав він, — яку зарплатню ви одержуєте?» — «Двісті п'ятдесят», — сказав я. «А скільки вам платять добових?» — «Це залежить від хвороби, — сказав я. — Коли нормальна — два шістдесят, коли небезпечна — до десяти карбованців». — «Добре, — сказав Тамаз. — А номер моєї машини ви запам'ятали?» — «Так, — сказав я. — 45–45. Дуже легко запам'ятати». — «Ясно, — сказав Тамаз. — Так ось цей номер — точна копія моєї зарплати. 45 карбованців авансу і 45 — получки. Разом скільки буде?» — «Дев'яносто», — сказав я. «Правильно, сказав Тамаз. — А тепер можете рахувати. Сорок п'ять карбованців ми платимо з дружиною старій відьмі за маленьку кімнатку, де мої дівчатка мерзнуть узимку. Я другий у черзі на квартиру, але поки треба чекати. Дружина — студентка сільгоспінституту. Як ви думаєте — чи можу я на сорок п'ять карбованців нагодувати чотирьох чоловік, одягтися та ще й у кіно піти колись?» — «Думаю, — сказав я, — важко». — «Мій батько теж так думає, — сказав Тамаз. — Тому він привозить у Донецьк мандарини й лаврове листя, а потім летить у Сімферополь, привозить онучкам гранати й віддає мені гроші. Він старий, хворий, змушений стояти взимку на базарі, торгуватися, і всі думають, що він спекулянт. У мене серце болить, коли я його бачу — в такій кепці синій, широкій, як аеродром для реактивних лайнерів, а сам худий і виснажений. У нього виразка шлунка… А що роблю я? Теж заробляю гроші. От сьогодні ввечері якогось чоловіка відвіз до Феодосії — заробив десять карбованців. Не бійтеся, бензин я сам купую, держава не страждає. Ось ви вчора поставили ввечері пляшку вина, а в мене грошей не було. Навіть за готель не було чим розрахуватися. Знаєте, що на серці в мене? Ви можете зрозуміти грузина, який не годен другові поставити пляшку вина?»
Тамаз подивився на мене такими очима, що я, здається, зрозумів, як паскудно було у нього на серці, — й більше розмови на ці теми не затівав. А Тамаз, треба віддати йому належне, своїми комерційно-транспортними здібностями не зловживав.
І от настала неділя. Зранку я був у лікарні, а в полудень ми, як і завжди, поїхали на пляж. Навіть і в неділю ми нікого тут не застали — щоправда, погода того дня не була така сліпуче сонячна, як перед тим. Подеколи море ставало цементного кольору, й тільки метрів за десять од берега в ньому прокидалися зеленкуваті барви. Нас із Тамазом зацікавила світла смуга, що виднілась далеко в морі, й ми попливли туди. Першим доплив Тамаз — це була довга піщана мілина, по якій можна було бігати, бо вода сягала колін. Тамаз бігав по мілині, то радісно розмахуючи руками, як дикун, то поважно йшов, наче плив над водою, як Ісус Христос, задерши голову до сонця й склавши руки на грудях.