— Я перший, я перший! — по-дитячому радів він. — Це мій острів!
— Назвемо цю землю архіпелагом Тамаза, — сказав я. — Ні, це острів кохання, — заперечив він. — Весь під водою, й ніколи не вгадаєш справжню глибину.
Наче на підтвердження своїх слів він провалився по шию — мілина скінчилась. Ми довго басували на тій мілині, потім коло берега я показував Тамазу, як робити сальто у воді. Нарешті втомились так, що ледве виповзли з води і впали на пісок. Пісок був холодний, і ми знайшли в траві якусь купу іржавого заліза, сіли на ньому. Приємно було сидіти на теплому залізі. Співав Луї Армстронг — і хрипкий голос того мертвого чорного чоловіка дивовижно пасував до навколишнього пейзажу. Потім звучав голос його труби — тої труби, яку теж, мабуть, поклали в домовину, бо ніхто б не наважився торкнутися своїми губами до її холодного мундштука — це було б так само, як цілувати в губи мертвого, — і в голосі срібної труби бриніла така непідробна радість, ніби ця труба проголошувала день вселюдського братання й любові. Ми мовчки слухали Армстронга — й раптом побачили ТЕ.
Ми перезирнулися з Тамазом.
Близько від берега, саме на рівні нашого пляжу, пливло якесь велике, сіре тіло.
— Здається, людина, — сказав Тамаз.
Мені стало холодно, й я накинув на плечі рушник. Мені теж здалось, що то людина. Ми підійшли до води, але нічого певного побачити не могли. Хвиля несла тіло навскоси, туди, де стояв рибальський баркас. Тоді ми сіли на березі й стали чекати. Хвилин за двадцять тіло прибилось до берега. Ми побігли туди, сподіваючись, що це, може, дерев'яна колода…
Та це була не колода. Це був мертвий молодий дельфін, завдовжки трохи більше метра — сірий і важкий. Хвиля билася об його бік і стікала з лискучого неживого тіла. Ми мовчки постояли над ним, потім, зітхнувши, поплентались до автомобіля.
Грав веселий, як весняне сонце, нью-орлеанський джаз — останній промінь справжніх веселощів серед аритмічної, повільно-меланхолійної музики стилю «cool». Тамаз вимкнув приймач.
— Дивіться, Тамазе! — вигукнув я.
Вздовж мілини пливло два великих дельфіни. Вони вистрибували з води, затримувалися на одному місці, пливли назад, зникали й знову поверталися сюди. Ніколи досі ми це бачили тут дельфінів. Це безнадійне кружляння дельфінів, розпачливі стрибки й мертві паузи тривали нескінченно довго. Ми глянули туди, де лежав мертвий дельфін. Прибій змив його з берега, забрав назад у море, й тепер дельфін плив поволі до нас… Ми з Тамазом побігли перевдягатись. Ми не могли тепер дивитись на море й думати про купання. І взагалі, вся навколишня дійсність постала перед нами зовсім в іншому світлі. Тільки тепер ми помітили, що сиділи на десантній баржі, вгрузлій у пісок хіба що з часів Великого Десанту; баржа була вся в дірках од куль, а її залізний ніс і зовсім розпанаханий. Пряме влучання. На гребені гори ще й досі стояв порожній німецький бункер, з якого вівся обстріл узбережжя. А навпроти продовольчого магазину, серед колючих сухих акацій ми помітили обеліск і вицвілі паперові квіти. Й на схилі гори, і на березі — всюди тулилися братські могили.
Ми сіли в автомобіль і поїхали в місто. До повороту на головне шосе їхали мовчки. Потім Тамаз сказав:
— Десант висаджувався саме тут. Мені одна таксистка розповідала…
— Так, — мовив я. — Мені теж казали.
Він увімкнув приймач. Передавали симфонічну музику. Ми їхали вздовж вагонеткової дороги, що ввела на агломератну фабрику. Спереду стрімко здіймались білі труби фабрики. їх, висвітлених сонцем, можна було порівняти зі стовпами, що підпирають небо, якби я не знав, як ці сонячні стовпи забруднюють атмосферу. Кілька разів дорогу над нами перетинали лінії високовольтних електропередач. І щоразу, коли наш автомобіль проїжджав під тими силовими лініями, приймач стишував свій голос, музика зникала, натомість з'являлося зловісне гудіння, наче то був голос неба й совісті. Потім знову поступово з'являлася музика Моцарта — здається, грали Моцарта, чистого й по-дитячому наївного, дивовижно гармонійного Моцарта, який звучав у нашому автомобілі, що стояв перед закритим шлагбаумом. Над нами висіли труби теплоелектроцентралі, покручені, наче аорта. Коротко посвистував тепловоз, підштовхуючи вагони з рудою…
1971 р.
ХТО ПЕРЕД ТОБОЮ
Святкували приїзд Данила Васильовича.