Сам Данило Васильович, засмаглий, щойно з Ялти, напівлежав мовчки в ліжку, прислухаючись до веселої балаканини господарів. Обік Данила Васильовича, на другому ліжку, сів Василь Захарович, а стіл присунули до ліжка, щоб зручніше було гостеві.
Сутеніло. Вдень уперше за три місяці покрапав невеличкий дощ і небо встелили хмари, схожі на сірі солдатські шинелі, й тільки далеко над обрієм висіло темно-синє громаддя нічного повітря, насиченого вологою та електричними розрядами. Я подумав, що важко буде вночі звідси вибратись, якщо вперіщить справжній дощ: машини не подолають затяжного підйому по слизькій ґрунтовці. Ми й сюди, в це відлюдне місце, дісталися з труднощами, бо «Волга» не слухалася керма, а сунула юзом, немов сани зі зледенілого горба. Приємно в сірих сутінках світилася жаровня, над якою смажилися шашлики. Дощ трохи прибив спеку, проте все навкруги ще дихало посухою — жухла, як у пустелі, трава, розпечене каміння — сіре, старе й зморшкувате. Відчувалася в цих берегах упокореність і втома, й малювати їх треба було так, як це робив колись Максиміліан Волошин: аквареллю, коли прозора попеляста або ультрамаринова фарба легкою хмаринкою розповзається по вогкому паперу й висихає швидко й назавжди; пейзажі ці не терпіли нічого дрібного й тимчасового; тут можна було знімати фільми на біблійні сюжети, і це спокійне море, що губилося в сутінках, вільно могло б правити за Генісаретське озеро. Коли ми їхали сюди, кілька разів дорогу нам заступали вівці — брудно-жовті й смиренні, наче паломники.
Катерина Іванівна — дружина Василя Захаровича — та шофер Віля поралися коло шашликів. Дивний був цей Віля, не схожий на шофера: замріяний, сором'язливий і мовчазний, навіть базікання на автомобільні теми його наче не обходило; мені розповіли, що він народився в сорок першому році — й тоді ж, під час бомбардування, завалився дім; батьки загинули, а малому пошкодило уламками голову. З того часу залишилася дірка в черепі, затягнена тонкою шкірою, — й подеколи б'ють Вілю приступи епілепсії. Вілю було влаштували на курси рахівників, радили піти працювати касиром на залізницю — та впертий хлопець знав одне: автомобіль. Праця шофера була його найбільшою мрією — і він таки домігся свого, обдуривши всі медичні комісії, й швидко став одним з найліпших шоферів у місті. А коли почувався, що вже щось незбагненне коїться з ним, коли докочувався до нього той далекий підземний гуркіт чи сумні передзвони, що сповіщали про наближення епілептичного приступу — зупиняв тоді Віля машину й давав хворобі відмучити його тіло. На щастя, це з ним траплялося рідко.
Над жаровнею стояв пряний запах смаженого м'яса. Катерина Іванівна повертала шампури, аби м'ясо не пригоріло. Всього на жаровню покладено було шість шампурів. Катерина Іванівна встромляла кінчик ножа в кожен шматок м'яса, пробувала, чи вже готове: найважливішим тут було не пересмажити м'ясо, не пересушити його. Віля готував нову порцію шашликів — різав м'ясо, цибулю й кидав білі кружальця до миски з оцтом.
Василь Захарович нетерпляче кликав усіх гостей до будиночка. Цей фанерний будиночок дачного типу стояв на найвищому пагорбі над морем. Нижче, на кам'янистих терасах, тулилося ще з півтора десятка таких самих будиночків, пофарбованих у зелені й блакитні кольори. Внизу під нами була бухта й безлюдний піщаний пляж — їхні межі викреслювала біла лінія прибою. На одній зі скель, що утворювали кам'яні брами бухти, стояв самотній рибалка. Його постать здавалася одновимірною, вирізаною з картону серед величних передвечірніх об'ємів води, землі та повітря.
Нарешті всі порозсідалися за столом, заставленим пляшками грузинського коньяку та кримського рислінгу «Алькадор» — три золоті й одна срібна медаль. Катерину Іванівну теж посадовили за стіл, хоч вона весь час поривалася вийти на ґанок — простежити за тим, як смажаться шашлики.
Застільні турботи взяв на себе Кочубей — тут ніхто не знав його імені й по батькові. Просто Кочубей. Він управно відкоркував усі пляшки. Пластмасові корки й бляшані накривочки акуратно зібрав докупи й викинув у відро. Потім Кочубей почав знімати виделкою м'ясо із ще розпечених шампурів. Василь Захарович повідомив, що це не якась там банальна баранина, а найкраща й найсвіжіша телятина — саме ті шматки, що вирізаються зі спини теляти. Лукаво примружившись, він запитав нас — як зветься таке м'ясо. Мій сусід спробував щось по-науковому витлумачити, якийсь там мускулюс квадратус люмборум, та даремно: Василь Захарович урочисто оголосив, що ця смачня зветься бастурмою. Мабуть, татарське слово це було — бастурма; слово, незрозуміле, як клекіт степового орла.