— Ну що ж, друзі, — підвівся Василь Захарович із чаркою в руці, — сьогодні в нас велике свято. Ми раді, що Данило Васильович знову до нас завітав. Давайте вип'ємо за його здоров'я й за те, щоб він нас не забував. Ану, Кочубей, дай нашу пісню!
Всі випили — холодний рислінг був справжнім благословенням у цьому розпеченому, задушливому фанерному будиночку. Фужери, з яких пито рислінг, одразу спітніли. Василь Захарович пив коньяк, запиваючи рислінгом. Данило Васильович пив мало, дрібними, обережними ковтками. Нічого смачнішого за бастурму я не їв у житті. Делікатно перчене м'ясо тануло в роті.
Кочубей витягнув із-під ліжка гітару й почав її настроювати. У Кочубея було молоде, гарне обличчя й жорстокі очі. Не знаю чому, він здався мені схожим на гладіатора — хоч зараз надягай на нього туніку, давай замість гітари меч у руки й випускай на арену до левів. Хоча ні, він, скоріше, скидався на кіноактора тридцятих років — такий собі ідеал чоловічої краси; колись хлопці, схожі на Кочубея, бадьоро марширували під музику Дунаєвського в білих широких штанях, білих брезентових черевиках, білих тенісках — м'язисті й засмаглі, підстрижені під «бокс», гарні й чисті. Досить приємним голосом Кочубей затягнув: «Як засядем, браття, коло чари…»
Співали всі, тільки Данило Васильович стомлено дивився на нас, як шкільний учитель на своїх пустунів-семикласників.
— А ви чому не співаєте? — спитала його Катерина Іванівна.
— Куди мені… Тут такі таланти. Я милувався вами. Як у вас усе гарно виходить. Посидьте з нами, — галантно й стримано відповів Данило Васильович.
Він приязно всміхнувся, хоч у тій усмішці було більше тренованості, ніж душі. Якби він був актором, режисер докинув би йому, що він надто прямолінійно веде свою роль: не вистачало якихось додаткових барв, напівтонів.
Ми пили за господарів, господарі — за гостей, усі разом — за зустріч, за успіхи, за Катерину Іванівну, й, нарешті, все товариство охопив той приємний стан сп'яніння, коли кожне слово здається дотепним, коли в людини відкриваються потаємні родовища сміху — бездонні поклади сміхової руди, коли вибухи сміху супроводжують кожен, навіть найневибагливіший анекдот. Найбільше оповідалося анекдотів про туристів у Парижі, про їхні різні веселі пригоди.
Блимнуло під стелею світло — червонувате, воно ледь дихало, бо лампочка була на 220 вольт, а давали 110 вольт, одначе й це кволе світло ритмічно завмирало, й наш будиночок на якусь мить охоплювала темрява, відтак сяйво знову дужчало, немов маленька пародія на морський маяк. Віля приніс шашлики — й знову Кочубей тримав шампури, як гладіатор дротики. Тепер м'ясо знімалося зі сталевих стрижнів важче, й Катерина Іванівна бідкалася, що цього разу м'ясо тверде, пересмажене. Обличчя в Катерини Іванівни блищало так, ніби вона його недавно намастила живильним кремом. А втім, так воно й було. Обличчя Катерини Іванівни реставрувалося з не меншою дбайливістю, ніж пам'ятки архітектури.
В цю мить висвітлилося вікно, й гострі промені автомобільних фар зблиснули на прузі гори.
— Федір Самійлович їде! — радісно загукали господарі. — То Федір Самійлович! Таки встиг повернутися! Ми йому записку написали, щоб одразу їхав до нас! То таки Федір Самійлович! От молодець! А хто ж іще! Значить, повернувся! Не інакше, як літаком!
Вікно засвітилося сліпуче — то «Волга» під'їхала впритул до нашого будиночка. Потім світло згасло. Увійшли Федір Самійлович та його дружина Ніна. Зчинивши загальний гамір, новоприбулі знайомилися з гостями.
— Як долетіли? — спитав Василь Захарович.
— Все добре, Василю Захаровичу. Тільки ввійшли до хати — побачили вашу записку — й сюди.
Федір Самійлович був приземкуватою людиною міцної будови — як то кажуть широка кістка. У нього було приємне відкрите обличчя і густа чуприна, майже без сивини. Ніну — бистрооку блондинку, яка мала звичку мружитись, дивлячись на співбесідника, всадовили поруч із Данилом Васильовичем. Новоприбулих примусили випити «штрафну» — та не одну, а дві, аби, як висловився Василь Захарович, вивести подружжя на ту саму орбіту, на якій перебували ми. Це було влучно сказано, бо під ту пору ми вже летіли в невагомості, й той космос, у якому кружляли наші тіла й душі, був легкий, веселий, добрий і відкритий. Зрештою, Федір Самійлович і Ніна не пручались — охоче випили належне і з апетитом взялися до їжі. Відчувалося, що приїхали до нас вони голодні й спраглі.
Катерина Іванівна розрізала великий кавун — навдивовижу червоний і солодкий — і принесла до нього солоних, з терпким запахом кропу, огірків; сказала, що це дуже смачно — їсти кавун з солоними огірками. Ми спробували — й справді: їжа мала пречудовий смак. Кочубей співав — три золоті й одна срібна медалі позитивно вплинули на його вокальні здібності, а репертуар у нього був найрізноманітніший. Кочубей знав кілометри пісень — то був горлодер широкого профілю: тут і «Бабье лето» Висоцького, і «Чорноморочка», і «Русское поле», і «Выпьем за Родину». Коли співали останню пісню, всіма диригував Василь Захарович — худий і високий, з шаленим ковбойським обличчям. Відчувалася в ньому та нестримна парубоцька сила, завдяки якій все він робив із хижою всеперемагаючою веселістю — міг працювати до знемоги, міг добряче випити з друзями — і ніколи при цьому не втрачав сили духу. Любив слова ясні й рішучі — так або ні, чорне або біле, а коли говорив, то рукою наче відрубував свої слова — раз і назавжди. Роль диригента якнайкраще пасувала до нього: коли дивився на тебе веселими і впертими очима, ти не міг не співати, хоч слів пісні тої не знав. Просто розтуляв разом із всіма рота й мугикав щось, бо неможливо сидіти мовчки, коли всі співають, кричать, ревуть, волають. Тільки Данилові Васильовичу було дозволено не співати разом з усіма.