Пісні лізли з нас, як зубна паста з новенького тюбика, й Кочубей, бренькаючи на гітарі, вважав себе, мабуть, Муслімом Магомаєвим, на ньому вже була не смугаста теніска, а біле мереживне жабо, й Кочубей ладен був скочити на стілець, чи навіть на стіл, що було б великим злочином перед усіма, зважаючи на бастурму, нотатенію й омара, кавун і солоні огірки, ікру й величезні помідори, сервелат, рислінг та коньяк.
Та раптом Федір Самійлович владно простягнув руку до Кочубея, й той обірвав спів на півслові.
— Ану дай гітару, Кочубей.
Ці його слова потонули в радісних вигуках і оплесках наших господарів.
— Просимо, просимо!
Федір Самійлович настроїв гітару. Потім заспівав неждано чистими сильним голосом, порівняно з яким голос Кочубея видався мені жалюгідним дилетантським рипінням. Всі, хто почув уперше голос Федора Самійловича, перезирнулися. Це був добре поставлений баритон, за тембром схожий на голос Бунчикова в кращі часи співака, коли солдати демобілізовувалися і в новеньких гімнастерках, з орденами й медалями поверталися додому з Німеччини. Навіть не вірилося, що співає людина, яка не має нічого спільного з мистецтвом.
— «Простые слова, простые желанья», — співав незнану мені пісню Федір Самійлович, і я подумав, що, либонь, і справді людям потрібні прості слова, й що люди мають, по суті, прості бажання, й що іноді даремно ми все ускладнюємо, мудруючи, шукаємо якісь істини, які, не виключено, лежать десь поруч із нами, на поверхні, треба тільки вміти їх побачити. Щоправда, пісня, яку співав Федір Самійлович, видалася мені оперетковою. Її вже міг дехто заялозити своїм псевдостриманим і псевдомужнім голосом, напруженим, як литки у спринтера, — а я терпіти не можу всі ці картонні циліндри, таємничі маски, містерів Ікс, баронес пенсійного віку й ідіотські танці втрьох із підстрибуванням на одній нозі. Але голос Федора Самійловича рятував навіть цю опереткову мелодію. Потім Федір Самійлович заспівав разом із дружиною дуже гарну пісню: «Червону руту не шукай вечорами… Ти у мене єдина, тільки ти… Бо твоя врода — то є чистая вода, то є бистрая вода з синіх гір…» Ніна вторила своєму чоловікові приємним меццо-сопрано. Вони видалися мені напрочуд симпатичними, ці двоє людей — Федір Самійлович і Ніна, які співали пісню про кохання так, наче виконували якийсь священний ритуал: обличчя їхні були натхненні й майже нерухомі, а очі напівзаплющені.
Потім співали жартівливих пісень, туристських, студентських — усяких там «Крамбімбамбулі», «У меня для этой самой штуки, штуки, штуки есть своя законная жена» і тому подібне. Віля приніс із багажника ще чотири пляшки рислінгу. З нас піт котився градом, і холодне винце легко пилося того вечора.
Нарешті Федір Самійлович втомився і, витираючи хусткою піт з чола, вийшов із будиночка. Слідом за ним подалася Ніна.
— Бідолаха, — співчутливо мовив Василь Захарович. — У нього нещастя. Мати померла. Їздив ховати. Три дні тому померла. Переживає.
Всі трохи помовчали.
Федір Самійлович недовго дихав свіжим повітрям. Повернувся, сів за стіл — Василь Захарович підлив йому в фужер вина.
— Як там? — спитав. — Усе зробив?
— Усе добре зробили, — швидко відповів Федір Самійлович, ніби чекав цього запитання. — Старі за своїм звичаєм, ми — за своїм. Старі окремо збиралися… кажуть, навіть попа запросили. Відспівувати. Ми — окремо. Ну, знаєте, в них своє…