— Звичайно, — згодився Василь Захарович. — Не заборониш.
— Про пам'ятник домовився, огорожу поставив. Директора знайшов знайомого на чавунно-ливарному заводі. Оркестр, усе як треба.
— Ну що ж, — сказав Василь Захарович. — Давайте пом'янемо її пам'ять. Що поробиш. Усі помремо. Справа житейська.
Випили — й знову досить швидко піднеслися на орбіту невагомості й сміху. Кочубей взявся за гітару, спробував заспівати стару, сентиментальну пісеньку курсантів-артилеристів «Милая, хорошая, далекая, вспоминаешь ли меня?», та йому не дали докінчити її — всі вимагали, щоб гітару знову взяв Федір Самійлович. Його не треба було довго впрошувати, він одразу погодився. Мабуть, йому приємно було зараз сидіти серед живих, веселих, здорових, порівняно не старих людей, відчувати терпкість вина й смак м'яса, відчувати силу свого голосу, яким, можливо, глушилися всі інші голоси в душі, мабуть, приємно було бити по струнах гітари до болю в пальцях, не думаючи про стару матір у домовині.
Не було чим дихати, і я вийшов із будиночка. Над протилежним, таманським берегом спалахували блискавки — наче якийсь далекий репортер робив серію знімків за допомогою імпульсної лампи. Над нашим берегом ще мерехтіли зірки.
— Ходімо купатися, — сказав Данило Васильович, який теж вийшов на ґанок. Ми спустилися до моря по стежинці, викладеній бетонними плитами. Пісок на пляжі був дрібнуватий, як погано змелена сіль, — босі ноги приємно грузнули в цьому вогкому піску. Ми поклали речі на шлюпці, що лежала на березі. Тут до нас приєднався Кочубей — мабуть, дзвінкий голос Федора Самійловича зле діяв на нього. На горі співали «Ехали на тройке с бубенцами…»
— Чорт, — сказав із відчаєм Кочубей. скидаючи штани, — невже, коли я помру, через три дні моя дочка співатиме пісні й сміятиметься?
Ми промовчали. Я подумав, що він не такий уже й примітивний, цей Кочубей, цей хлопець з жорстокими очима гладіатора, який запам'ятовує напам'ять дні народження людей, від котрих залежить, і дні народження їхніх дружин, щоб потім надсилати їм вітальні телеграми. Казали, що в нього досконала пам'ять на дати й цифри — не гірша, ніж у електронної машини.
Море було напрочуд тепле, хвилі зовсім невеликі, без білих бурунчиків. Я проплив метрів із п'ятдесят брасом і озирнувся — боязко в темряві втратити відчуття берега. В чорноті ночі блимали вгорі вікна нашого будиночка. Це пригасаюче, мовби перебої в серці, світло й справді могло б правити за маяк тим, хто пливе самотньо в темряві, й такого плавця, покинутого в морі, не цікавило б, що коїться на маяку, бо його б цікавило тільки саме світло. Полежавши кілька хвилин на спині (щоб утриматися на поверхні моря, варто було легко ворушити долонями, як рибі — плавцями), я повернув до берега. Плив швидко, кролем, зануривши голову у воду. Перед моїми очима (а плаваю я завжди з розплющеними у воді очима) спалахували цілі сузір'я, руки, що загрібали воду, охопило бліде фосфоресцуюче світло. У цьому мовчазному світі солоної води, в якому пливеш, оточений сяйвом, дрібними й нікчемними здавалися якісь слова — навіть найпростіші, пісні, які вмирають раніше за людей, люди, які вмирають раніше за ці кам'янисті береги; поруч із вічністю здавалось, що й ти житимеш вічно, й вічно зможеш плисти кролем, відчуваючи швидкість руху й міць свого тіла, роботу ніг, які штовхають тіло вперед, гомін води, яка стогне, коли ти видихаєш в неї повітря, короткий вдих з-під правої руки, коли ти на якусь мить бачиш, що робиться над водою, — й знову нестримне просування вперед серед темряви й серед зірок, які спалахують на твоєму шляху. І це відчуття нескінченності життя є однією з найгіркіших ілюзій людини й однією з найбільших її радостей.
Коли я вийшов на берег, Данило Васильович уже вдягнувся, а Кочубей бігав по пляжу, замотавши стегна рушником. Тверезими й чистими повернулися ми в будиночок.
— Даниле Васильовичу, — сказала з викликом Ніна, — так не можна. Ви мовчите весь вечір. Коли я розповідатиму, що сиділа поруч із вами, мене спитають: а що він казав? А мені нічого буде розказати. Уявляєте? Розкажіть щось цікаве, ну прошу вас, Даниле Васильовичу. Адже ви стільки їздили, стільки бачили. За кордоном часто буваєте.
— Гаразд, — одразу м'яко згодився Данило Васильович. — Розповім найдивовижнішу історію, що сталася зі мною за кордоном. Було це в Бразилії, на березі Парани, недалеко від кордону з Парагваєм. Глушина неймовірна. Привозять мене в невеличке містечко. Заходимо до ресторану. Подають нам меню. Дивлюсь — що бачу? Борщ український і котлети по-київськи.
— Фантастика! — сказала Ніна. — Борщ український… котлети… по-київськи… Парагвай… Ви тільки подумайте!