Вона почала реготати нестримно, майже істерично. Всі теж засміялися — чого не буває на білому світі.
– І котлети так само подають з кісткою і бантиком? — спитав Федір Самійлович.
— Так само, — підтвердив Данило Васильович.
— Мабуть, власник ресторану — українець, емігрант, — сказав Василь Захарович. — Ностальгія…
— Ні, — похитав головою Данило Васильович. — Жодного українця в тому містечку не було. Власник — чистісінький іспанець. Справжній ідальго.
Василь Захарович витирав із чола піт великою хусткою, і я спитав його — чого він не пішов з нами купатися?
— Мені не можна. Поранення в плече. Останнім часом болить.
Тоді я зрозумів, звідки в нього та звичка — подеколи робити лівою рукою такі рухи, наче він стискає в долоні тенісний м'ячик, як це чинять хлопчики, які мріють стати великими боксерами.
— Я був десантником, — сказав він. — Молодший лейтенант. Що таке баржа — знаєте? Скринька з тонкого заліза й мотор. Як влупили вони прямим влучанням — усе порозліталося! Мене хвилею до берега прибило. Годину лежав у воді.
Коли ми поверталися в місто, поруч зі мною сидів Кочубей. Розповідав, що колись писав вірші, навіть друкувався в молодіжній газеті, байки писав і лірику, а тепер нічого не пише. Часу нема. Все збирається написати поему, та — ніколи. Ось коли піде на пенсію, тоді й напише велику річ. Таку, як «Євгеній Онєгін».
— А в мене, — сказав я, — є один знайомий, який написав дванадцять п'єс. І жодну з них не взяв театр. Хоча я переконаний, що п'єси геніальні.
— Нічого, — відгукнувся з переднього сидіння Василь Захарович. — У Шекспіра теж спочатку не брали.
— А в чому ж річ? — допитувався Кочубей. — Чому не беруть?
— Мені здається тому, що він не вміє поділяти своїх персонажів на позитивних і негативних. Коли читаєш його п'єси, то важко зрозуміти — хто перед тобою? Хороша чи погана людина?
— Ну, тоді в нього нічого не вийде, — сказав Василь Захарович. — Такі речі треба чітко знати. Хто перед тобою.
Біля готелю ми довго прощалися з нашими господарями, дякували за гостинність. Щоправда, Федір Самійлович не хотів нас відпускати, запрошував до себе, казав, що в нього є іспанське бренді імені якогось їхнього короля й пиво в бляшанках з Кейптауна, мовляв, знайомі моряки з загранки привезли, та Данило Васильович навідріз відмовився — весь день він був у дорозі, добираючись до нас із Ялти, втомився, а завтра знову вирушав у далеку путь, треба було відпочити, й ми, ще раз потиснувши руки хазяям, пішли спати.
1972 р.
ПРИМІЩЕННЯ ДЛЯ ЕЛЕКТРОННИХ РОЗВАГ
Сашко Снігур хоч і прокинувся, та очей не розплющував. Угрівся добре й лежав тихо, як миша, намагаючись врятувати від холоду і гамору бодай крихти сну. Та, дослухаючись до звуків у хаті, вочевидь бачив усе перед собою, наче вдивлявся в сутінки гострим хлопчачим зором. Боявся, що батько не дотримає слова, не візьме з собою до Києва, отож і прокрутився всю ніч, як на голках, часто прокидаючись і нашорошено прислухаючись до навколишніх шерехів. Першою встала мати — й Сашко одразу почув, як лагідно рипіло діжко, й зрозумів, що матінка прокинулась і босими ногами ступила на смугастий чорно-червоний килимок. Мати тихо й хутенько вдяглась і вихопилася з хати надвір — на Сашка здалека війнуло морозяним духом — мабуть, по солому пішла; так і є, бо, повернувшись, почала поратись коло печі. Тоді знову зарипіло ліжко — тільки вже не лагідно, а гостро, неспокійно. То встав батько. Сашко знав, що батько сидить зараз похнюплено на ліжку, позіхає, чухає потилицю й протирає очі кулаками — не долонями, не пальцями, а саме кістлявими кулаками… Потім батько шукав ватяні штани, хляскаючи голими підошвами по холодній підлозі. Коли зарипів стілець, що стояв біля віконця, Сашко зрозумів, що батько намотує на ноги онучі. Гупнувши об підлогу чобітьми, батько забалакав голосно з жінкою й гукнув Сашкові, щоб уставав.
Їхали продавати картоплю.
Видалась така оказія, що сусід їхній, Іван Гнилоквас, їхав до Києва на «козлику», щоб купити жінці швейну машину. Тож і домовились узяти по два мішки картоплі, спродати в суботній день у місті, а увечері повернутись додому. Сашко, кваплячись, їв гречану кашу з молоком. Каша була тепла, а молоко холодне. Мати знову — вкотре вже — втовкмачувала батькові, що саме треба купити в Києві: костюмчик Сашкові, краще б шкільний, суконний, бо матеріал на ньому міцний, швидко не порветься; дочці Тані гумові чобітки, бо весна не за горами, а ходити по багнюці немає в чім; а як гроші залишаться, купити бабі Уляні білу хустку з квіточками синенькими. А ще мати вмовляла батька не пити, не дай боже, в місті, за Сашком стежити, щоб не загубився, картоплю не віддавати задешево, а спершу спитати в людей, які ціни. Кажуть, що під такі морози то й по 30–35 копійок можна взяти за кілограм.