Почало розвиднятися. На містку з'явились перші перехожі, й Марія Євдокимівна позаздрила їм: вони рухаються, перемагаючи в собі теплу сонливість, ідуть, вдихаючи морозяне повітря, поспішають на трамвай, ведуть закутаних дітлахів до дитсадків, і сніг під їхніми ногами так завзято рипить, що хочеш-не-хочеш, а будь-яка людина почувається молодою: вранішня кволість покидає її тіло, і кожен новий крок карбується впевненіше.
Марія Євдокимівна зітхнула. Нинішній день для неї особливий. Сьогодні їй сповнюється сімдесят років. Вдивляючись у поквапливі постаті перехожих (багато серед них було залізничників у чорних шинелях), Марія Євдокимівна намагалась не вдумуватись у весь незбагненний смисл цієї події. Як і будь-яка інша людина, вона не могла довго думати про Час, про його болісні й незрозумілі закони — одні для пам'яті й зовсім інші для тіла й речей; а найдивніше — як легко мириться свідомість з усім, що відбувається з тобою від того далекого дня, коли ти в коротенькому платтячку й довгих мереживних панталончиках гордовито стоїш у візку, притримувана любою матусиною рукою, а коні цокають по Маріїнсько-Благовіщенській вулиці, до тої хвилини, коли ти дибаєш старечою ходою на трамвайну зупинку на розі вулиць Саксаганського й Толстого, боячись посковзнутись, і стискаєш у кишені важкого зимового пальта кулак, а в тому кістлявому кулаці п'ять карбованців, твій щомісячний внесок сестрі Наді «про всяк випадок». Але ти твердо знаєш, що то за «всяк випадок». Тільки невідомо, коли він станеться, цей «випадок». У сестри Наді вже назбиралося сто п'ятдесят карбованців. Плаття чорне, тапочки, хустку й покривало мереживне Марія Євдокимівна приготувала ще років з п'ять тому, акуратно склала до шафи і навіть записку написала, щоб ніхто нічого не переплутав, коли треба буде.
Відчула, як від цих думок у неї починає паморочитись голова. Марія Євдокимівна примусила себе піти на кухню і взятися за готування страв до іменинного столу. До свого дня народження Марія Євдокимівна готувалася довго й ретельно. Поступово з осені збирала гроші, аби вистачило на вино й закуску, аби в цей день стіл її був багатий для гостей — бо так завжди велося в їхньому домі з давніх часів, коли ще був живий Василь Прокопович Джигурда. Марія Євдокимівна одержувала невеличку пенсію — сорок вісім карбованців, бо в останні два роки перед тим, як полишити роботу, часто хворіла, й коли підрахували середню зарплатню, виявилося, що вона невисока. А за Василя Прокоповича нічого не отримувала, тому що архів військкомату згорів, і ніяких документів не лишилось, а похоронка на чоловіка до Марії Євдокимівни, мабуть, не встигла дійти: Київ захопили німці. Витрачала щомісяця сім карбованців на квартиру, газ, воду й опалення, п'ять відкладала «на всяк випадок»; на харчування залишалось зовсім небагато. Та Марія Євдокимівна не ремствувала ніколи, не нарікала на життя. Навпаки, частіше була весела, ніж сумна, любила посміятися й погомоніти з приятельками. А що таке гроші — вона знала добре, бо все своє життя працювала касиром. Могла пізнавати гроші на дотик — чи довоєнні п'ятірки з льотчиком, чи післявоєнні хрусткі двадцятип'ятирублівки, чи теперішні невеликі червоні десятки. Цілі скарби пропливли через її руки — пропливли й проминули… Тепер ходила на Новий ринок біля площі Перемоги — там завжди дешевше можна було купити м'ясо й овочі — менше там галасувало нахабних перекупок, а більше стояло селян, яким зручно сюди доїжджати просто з вокзалу трамваєм.
Марія Євдокимівна відчинила балконні двері, які ніколи не заклеювала на зиму, й змела віником сніг із балкона. Підняла пластмасову кришку, що прикривала блюдо в холодцем. Холодець Марія Євдокимівна готувала відмінний, з поросячих ніжок, а не з курячого м'яса й дрібних кісточок, як це робила її сестра. Зазирнула в блюдо — холодець стояв твердий, апетитний; його поверхню вкривав ніжний шар смальцю — ніби легка паморозь. На душі Марії Євдокимівни навіть стало легше, як уздріла той холодець.