Вийшла до невеличкої кухоньки — розбирати оселедець. У кухоньці стояла газова плита й столик зі стільцем; тут Марія Євдокимівна зберігала посуд, харчові припаси, готувала. Ось уже майже рік, як Марія Євдокимівна жила у квартирі сама — інших мешканців відселили, бо дім на Новолибідській призначався на знесення. Але три дні тому в кухоньці додався ще один столик: у дві порожні кімнати підселили нових пожильців, «капітальників», як їх називали, бо їхній будинок, що був неподалік, поставили на капітальний ремонт. Марія Євдокимівна ще не встигла до ладу познайомитися з новими сусідами; знала тільки, що молодий чоловік, якого звали Юрою, — геолог, часто їздить в експедиції, дружина його Ася в декретній відпустці, на восьмому місяці вагітності, а їхній п'ятирічний син Толик — добрячий шибеник, уже встиг розбити тарілку з сервізу, що його подарували Марії Євдокимівні батьки на весілля, — останню тарілку й тому особливо дорогу. Зараз двері були зачинені, нікого з сусідів не було.
Приготувавши все, як треба, і прикрасивши оселедець квіткою з моркви, тонко нарізаними солоними огірками та цибулею, Марія Євдокимівна повернулась до кімнати й витягла з комода старовинну льняну скатертину, спеціально призначену для урочистих днів. Не поспішаючи, розсунула стіл — відчула при цьому задишку, бо стіл був важкий, дубовий. Перепочивши трохи, застелила стіл скатертю, яка зберігала білизну й свіжість, незважаючи на поважний вік: скатертину Марія Євдокимівна одержала в придане й берегла як пам'ять про маму, накриваючи стіл раз чи двічі на рік. В кімнаті посвітлішало одразу. Марії Євдокимівні здалося, що стіл той схожий на снігове поле, що лежить перед нею, — куди хочеш, туди й іди: ще все попереду, ще мандрівка не почалася і поле ще не помережане нічиїми слідами. Марія Євдокимівна сіла за стіл, сперлася головою на руки й почала обмірковувати стратегічний план розміщення всіх страв — наче полководець, що оглядає поле бою, вирішуючи, де поставити важку артилерію й куди кинути резерви піхоти. Доміркувавши все, почала діяти. Спочатку поставила на стіл усі свої карафки й пляшки з різними напоями. Посередині столу залишила місце для блюда з холодцем, навколо розмістила баночки з хроном — білим і буряковим; терла хрін учора сама, заходячись слізьми, проте зітерла до кінця два довгих корінці. З двох кінців столу поставила оселедці. Потім настала черга риби заливної, политої червоною томатною підливою, і салату «олів'є», ковбаси й голландського сиру, шпротів і сайри, фаршмаку й свіжоквашеної капусти.
Так непомітно промайнуло півдня — довелося ще виходити з дому і заправляти сифони газованою водою. Спасибі, назад допоміг донести сифони сусідський хлопчик. Не встигла й отямитись, як підповзли швидкі зимові сутінки. Та в Марії Євдокимівни все вже було готове, можна й перепочити.
Лягла на диван і так полежала з півгодини, пригадуючи, що ще треба зробити: звільнити вішалку для гостей, нарізати хліб, серветки не забути на стіл покласти.
Настала урочиста хвилина цього дня — Марія Євдокимівна почала розставляти тарілки, розкладати ножі й виделки. Спочатку, за давнім звичаєм, поставила прибор своєму чоловікові — Василю Прокоповичу: велику чарку червоного скла, тарілку з золотими вензелями, срібну виделку й ніж. Чоловік завжди сидів у голові столу, щоб бачити всіх гостей і зв'язувати всі нитки розмов, що снувалися за обідом. По ліву руку його сідала Марія Євдокимівна, по праву — Віля. Сідаючи за стіл, Василь Прокопович завжди похмуро звертався до гостей: «У нас такий закон. Доки все не буде випите й не буде з'їдене, — нікого з-за столу не випустимо». Гості сміялися, готуючись вислухати різні дивовижні й кумедні історії, яй розповідав Василь Прокопович з незмінним своїм похмуро-насупленим виглядом. Туди, де завжди сідав син Віля, поклала виделку з кістяною ручкою, куплену ще в тридцятому році. Потім прикинула, хто де ще міг сидіти: сестра Шура з чоловіком (померли вони в минулому році майже одночасно) поруч із нею, а навпроти — сестра Неллі, померла в тридцять третьому році від чахотки, й племінниця Тамара, вбита бомбою в сорок третьому.
Марія Євдокимівна сіла на своє місце, втомлено поклавши руки на стіл. Сиділа так довго, не запалюючи світла, аж поки пролунав у передпокої перший дзвінок.
Прийшла молодша сестра Надія з чоловіком, а слідом за ними — гімназична подруга Марії Євдокимівни — Марина Михайлівна. Всі одразу сіли за стіл і одразу ж почали балачку про хвороби: про анемію, на яку слабував Надіїн чоловік, про печінкові болячки, про грип, який лютує в місті, про ревматизм, про безсоння і, звичайно, про лікарів-гомеопатів, які лише і вміють лікувати людей. Поки базікали на ці медичні теми, Марина Михайлівна встигла заснути; накинувши на плечі теплу шерстяну хустку, вона сиділа, мало не встромивши свій пташиний ніс у край столу, й тихо сопіла. Але як тільки почали бряжчати ножами й наливати вино, Марина Михайлівна швиденько прокинулась і підставила свою чарочку. На Марині Михайлівні красувалася досить легковажна перука ефектної блондинки; з-під перуки вистромлювалися сиві пасемки волосся.