А Марія Євдокимівна сиділа щаслива, що такий веселий в неї вийшов день народження. А найбільше її зворушило, що Валик прийшов, не забув старої, яка колись виняньчила його. Хоч би як там було, а вшанував її Валик у цей день. А що рідко його бачить, то це річ природна: турбот у нього повно-повнісінько, цілий завод на його плечах; шкода їй стало, що так страшенно Валик потовстів і постарів за ці роки, наче спух — мабуть, з серцем негаразд. «П'є та їсть багато, а рухається мало — це так нездорово», — подумала вона. І ще здивувалась, чому дружину свою зове він Наталією, а не по-простому — Наталкою. Треба щось із солодощів передати їхньому малому — зайти б колись і подивитися на нього. Одразу прикинула, що: трохи того печива розсипчастого, що сама зготувала, і шматок торта празького.
Валик подивився на годинник і спитав, чи працює в неї телевізор. Телевізор був старенький КВН, з малим екраном, і працював погано: не було стабілізатора напруження, й екран подеколи тьмянів, особливо ввечері. Сестра з чоловіком почали збиратися, бо на Русанівку дальня дорога. Заметушилася й Марина Михайлівна — їй по дорозі з Надією Євдокимівною, якраз добре, вони її проведуть. Валик теж підвівся — завтра вранці на роботу, якась важлива нарада, треба відпочити.
Почекав, доки вийдуть усі гості (сказав їм, що зараз їх наздожене) й тоді, якось навіть знітившись, звернувся до Марії Євдокимівни:
— Тьотю Марусю, у нас до вас величезна просьба. Від мене й від Наталії. Чи не могли б ви доглядати за Аликом? Була в нас жінка, але кілька днів тому покинула нас. З Наталією не зійшлися характерами. І тепер у нас таке страшне становище… Наталії хоч роботу кидай. Нема на кого Алика залишити. А в ясла ми віддавати його не хочемо: почнуться хвороби, віруси, горя не обберешся. Такі справи. Він хлопчик спокійний… самі побачите. Будете в нас жити, в нас і кімнатка є така для вас маленька. Га? Як, тьотю Марусю? Чи не могли б ви вже завтра прийти?… Як? Згодні? Якщо згодні, подзвоніть мені, ось мій телефон, я завтра за вами машиною заїду. Добре?
Він записував свої телефони — їх виявилось аж три, — а вона м'яла в руках целофановий пакетик із солодощами для малого невідомого Алика. Почувалася безмежно старою і нещасною. Навіщо він прийшов саме сьогодні? Хай би прийшов учора або завтра. Тільки не сьогодні.
— Не знаю, Валю, що тобі й сказати, — розгублено мовила вона, бо й справді не знала. — Треба подумати. Це так неждано… Не знаю.
— Та що там думати, — гаряче переконував Валяк, торкнувшись навіть рукою її плеча. — Вам краще буде в нас, повірте, краще. Що вам тут самій сидіти, в цій холодній конурі… Наталія в мене добра, у ваші справи не буде втручатися. То я завтра приїду, добре?
— Ти йди, Валю, йди… Там тебе чекають, — сказала Марія Євдокимівна.
Залишившись сама, Марія Євдокимівна дещо прибрала, потім увімкнула телевізор. Передавали змагання на першість світу з фігурного катання. Марія Євдокимівна сиділа за святковим столом, втупивши погляд у сірий екран, по якому бігали якісь тіні, викреслюючи хитромудрі кола й незбагненні спіралі. Було незрозуміло, чи люди це роблять? І якщо люди, то навіщо все це їм? Очі в Марії Євдокимівни були сухі, тільки серце боліло, й вона подумала, що треба випити валокордин.
У цю хвилину в двері кімнати хтось постукав.
Вона здригнулася від несподіванки й злякано підійшла до дверей. Перед нею стояли її нові сусіди по квартирі — Юра й Ася.
— Вибачте, Маріє Євдокимівно, — несміливо сказав Юра, протираючи окуляри. — Поздоровляємо вас із днем народження.
Він простягнув їй букетик рожевих гвоздик.
Марія Євдокимівна мовчки, ще не отямившись від несподіванки, взяла букетик.
— Ви пробачте, що ми так пізно турбуємо вас, — сказала Ася. — Ми тільки-но з лікарні. Були в Толика.
Тут Марія Євдокимівна нарешті згадала: вчора в їхнього сина почався приступ апендициту і його завезли до лікарні. Толику зробили операцію. Ось чому весь день сьогодні вона не бачила сусідів, але за іменинними турботами, на превеликий сором, забула про це й тому зараз дуже ніяково себе почувала.
— Та ви заходьте, — заметушилась Марія Євдокимівна, — не стійте на порозі. Як Толик?
— Вже краще, — сказав Юра. — Додому проситься.
— Сідайте до столу, зігрійтеся з морозу. — Марія Євдокимівна, кваплячись, ставила перед гостями чисті тарілки. — Юро, наливайте. А вам, Асю, можна трохи винця? Одну крапельку?