1972 р.
ЇХАТИ, НЕ ОЗИРАЮЧИСЬ
Поволі, стискаючи в руках палицю, підійшов він до ліфта. Двері розсунулися тихо й таємниче, як уві сні, наче запрошуючи його відвідати якісь інші — покірливі й автоматизовані — світи. Він нерухомо стояв, розглядаючи порожню, погано освітлену кабіну ліфта. Через кілька секунд стулки дверей зачинилися, і в гумовій їх зустрічі відчулося йому коротке зітхання жалю. Спираючись на палицю, посунув він сходами вниз, відчуваючи не лише свинцевий біль у нозі й зламаних ребрах, але й радість першої перемоги над своїм тілом. На другому поверсі довелося зупинитися й перепочити. Провів рукою по чолу й уважно подивився на долоню: вона змокріла від поту. З-поза дверей, оббитих темно-червоним дерматином, лунала урочиста музика рояля — така піднесено-молода й прекрасно-незрозуміла, що навіть не вірилось, що грає старенька сива бабуся, яка щоранку виходить на подвір'я, непричесана, у вицвілому байковому халаті, й годує голубів; у щілину поштової скриньки хтось устромив квіти. А може, ніхто й не встромлював? Може, вони виросли всередині цієї квартири, заповнюючи її вщерть рожевою плоттю пелюсток і вихопилися, нарешті, назовні разом з музикою, як безперечний речовий доказ існування цієї музики? Міркуючи над цим дивом, він спустився у темне парадне, вдихнув його вогке, майже підвальне повітря й палицею штовхнув двері.
Перед ним сліпуче й гаряче сяяв розпечений серпневий день. Стояв, боячись ворухнутись, не наважуючись переступити й крок від темряви до сонця, від музики, яка ще лунала вгорі, до буденних звуків великого подвір'я: розвантажували машину, що привезла мінеральну воду, скреготали ящики, коли їх витягували з оббитих бляхою нутрощів будки, дрібно цокотіли пляшки й голосно лаявся шофер сірої «Волги» — він хотів виїхати з двору, а грузовик з мінеральною водою загороджував проїзд. «Жигулі» Трояна, приторочені до спеціального поворотного пристрою, лежали боком. Господар гатив щосили молотком по днищу, пофарбованому суриком, і автомобіль нагадував тепер човен, що його готують до спуску на воду.
Крики дітей привернули увагу того, хто стояв у дверях, спершись на палицю: кілька дітей бігли з вереском за малим Юрком, сином двірнички Юлі, й спочатку не можна було збагнути, що примушує цю галасливу зграйку закрутисто кружляти подвір'ям, хто викреслює заплутану лінію їхнього руху? Діти підбігли ближче й тільки тоді він усе зрозумів: Юрко тримав у руках нитку, до якої був прив'язаний білий метелик. Нерівно й сполохано тріпочучи крильми, метелик кидався з боку в бік, не розуміючи, що відбувається, намагаючись вільно злетіти. Чомусь пригадалася стара загадка, її часто приказувала тітка Дуня: «Прилетіла птиця безногая, сіла на гілці, прийшла баба безротая, з'їла птицю безногую. Що це, що? Птиці безногая — це сніг. Ну, а баба безротая? Дурненький, це, звісно, весна. Прийшла баба безротая, з'їла птицю безногую — ось тобі й літо почалося».
Гуркіт за спиною примусив його злякано озирнутися, бо йому — вкотре вже — привиділася темна тінь самоскида; знову пережив він коротку й страшну мить чекання удару, польоту, невагомості й темряви. Гуркіт походив від ліфта, це був лише скреготливий звук приземлення кабіни.
Ніхто не звернув уваги на схудлого блідого хлопця, який, припадаючи на ліву ногу й спираючись на палицю, вийшов на подвір'я. Діти подалися за білим метеликом, двірничка Юля продовжувала вибивати тенісною ракеткою розкішний триметровий килим, шофер сірої «Волги» розлючено сигналив, зневірившись у переконливості свого голосу, який вигукував страшні прокльони, а вантажники, не звертаючи на виття клаксона жодної уваги, тягали ящики з пляшками: один, молодий, у червоному спортивному костюмі, хвацько ніс ящики поперед себе, а другий, старший, у сірому засмальцьованому халаті, брав їх на спину. Це були його знайомі, але, захекані й заклопотані, вантажники зараз не помітили його. Він вийшов на вулицю й зупинився, вражений величчю того, що побачив: закінчилася зміна на заводі, розташованому навпроти його будинку, і з прохідної все виходили й виходили люди, одразу збільшуючи й помножуючи натовп на тротуарі й смугастому переході, примушуючи автомобілі уповільнювати свій біг, і тепер автомобілі тихо повзли в суцільному людському коридорі, час од часу зупиняючись перед людьми, які переходили вулицю. Серед робітників, які вийшли з заводу, переважала молодь, і його схвилювали обличчя і хода цих людей — тінь утоми на їхніх обличчях лише підкреслювала зосереджену, тиху красу тих, хто скінчив зміну. Він уперше наче побачив самого себе збоку, вперше зрозумів, що й він, виходячи з воріт свого заводу, йде такою ж розважною ходою втомленої людини, йде не сам, не в розокремленому випадковому збіговиську, бо цих людей, які виходили з заводської прохідної, аж ніяк не можна було назвати натовпом, — хіба ж може бути натовпом колона демонстрантів чи група людей, поєднаних спільним рухом і спільною метою? — і, побачивши себе таким, як ці молоді люди з чужого заводу, він позаздрив своєму минулому, такому тепер далекому, недосяжному і прекрасному. Він зрозумів, що таке щастя: бути, як усі. Нічим від них не відрізнятись. Бути разом з цими людьми. Виходити з воріт заводу, перекидаючись жартами з дівчатами з свого відділу, домовляючись з хлопцями про стадіон; попрощавшися з ними на зупинці автобуса, сідати на велосипед і їхати, нахилившися над стерном, їхати, не озираючись, тільки вперед, уявляючи себе учасником велогонки Миру — таким, як Піккуус або Шурковський.