Я не встигаю опам'ятатись, як перед моїм носом хряпають дверцята, й перламутрова «Лада» зникає. Я стою навпроти Золотих воріт — вони зовсім не золоті, а жалюгідно-сірі, обкладені казенною цеглою минулого століття. Чомусь я згадую, що тут ходив Тарас Шевченко, який марив тоді ідеями Кирило-Мефодіївського братства. Шевченко був улюбленим поетом Льоні.
Я їду в Бориспіль. Перед виїздом з міста заправляюсь, потім, витерши ганчіркою мокрі від бензину руки, сідаю до автомобіля й застібаю прив'язні ремні. Принаймні при зіткненні не вилетиш через передню шибку, наче ластівка, не впадеш на бетонну. «Опель-рекорд 1900» потужністю в сто п'ять кінських сил виходить на Бориспільську автостраду. Як завжди, після заправки, мені здається, що мотор працює краще, веселіше, впевненіше, я підхльоскую автомобіль різкими натисненнями на педаль акселератора й виїжджаю на середню смугу автостради. Стрілка спідометра наближається до 120. Я інстинктивно нагинаю голову, коли автомобіль проскакує попід віадуками. Наді мною спокійне, майже античне в своєму спокої передвечірнє небо осені, переді мною язичницький Бориспіль, переді мною далека баня аеропорту, його скляні, бетонні, сталеві півсфери, мовчазне кружляння радіолокаційних антен, запах дезінфекції й тирси в залі чекання, чиїсь розлуки й зустрічі, гугняві голоси дикторів. Сонце залишилося позаду, над Києвом, зовсім низько, довга тінь від мого автомобіля біжить спереду, і я ніяк не можу наздогнати її. Сонце сліпить тих, хто їде мені назустріч, лобове скло спалахує так, наче воно відштамповане з листового золота. Далеко ліворуч, на самому видноколі, мабуть, щось горить — звідти величезною дугою випнулося пасмо білого диму, й ця дуга, ніби велетенський небесний віадук, перетинає автостраду. Дивно, але ця картина не викликає в моєму серці жодної тривоги — такою безтурботно білою й чистою здається ця димова дуга. Серце б'ється в радісному ритмі якогось божевільного поп-ансамбля, що звучить у машині, я ледве стримуюсь, щоб не збільшити швидкість. Їду зустрічати літак із Варшави, яким має прилетіти дружина зі Славком, — ось звідки моя радість і прискорене биття серця. Проїжджаю попід димовим віадуком і дивлюся в дзеркальце заднього огляду, яке висять перед моїми очима: на тлі багряного неба, на тлі всесвітньої пожежі, що палахкотить зараз над Києвом, чорно-червоною здається зараз димова дуга, яку щойно минув. Тривога заповзає в моє серце, скінчилася ілюзія гармонії й супокою. Світ тепер розколюється на дві частини. Та, що спереду, ясна, молочно-втихомирена, рожево-чиста, блакитняво-передвечірня, сповнена задумливої радості й самоспоглядання. Та, що змістилася на дзеркальці автомобіля, зловісно-пурпурова, торфяно-бура, заволочена димом і неспокійна. Обидві ці частини поєднуються в моїй свідомості, горе й радість змішуються в моєму серці, врівноважуючись на якихось невидимих терезах, стаючи спокійною мудрістю осені. Я втікаю від заграви у передвечірню прохолоду й жовте кружляння бензовозів по бетонних плитах аеродрому. Виходжу на терасу аеропорту й придивляюся до неба, до тої, власне, частини його, що простяглася над посадочною смугою. Через кілька хвилин у небі з'являються дві зорі, які ритмічно спалахують і гаснуть; це габаритні вогні темно-синього Ту-134, що належить польській авіакомпанії «ЛЬОТ». Літак круто знижується, я молю бога, щоб усе було добре. Бориспіль обережно приймає дружину й сина в свої обійми, я полегшено зітхаю. Потім літак підрулює до правого крила аеропорту, під'їжджає трап, підходять прикордонники, відчиняються двері авіалайнера. Ось вони, далекі й рідні, такі очікувані й бажані! Славко підстрибує, махає руками. Я занепокоєно вдивляюсь, чи немає на його голові якогось нового шолома? Дружина посилає поцілунок рукою, і мої мандрівники зникають у залі для паспортного й митного контролю.
І тут я згадую вогняний пейзаж на дзеркальці. Тим самим літаком польські льотчики привезли найновіші ліки для Льоні. Ліки передала з Парижа, за допомогою льотчиків кампанії «Ер-Франс» мадам Жангійо — керівник відділу лейкозів Інституту гематології імені Бернарда.
Тиждень тому до мадам Жангійо прийшов гонщик Голембієвський і розповів про Льоню та його хворобу.
Найдивніше те, що я колись зустрічався з мадам Жангійо. Це було п'ять років тому, на міжнародному симпозіумі з проблеми лейкозів. Тоді я, вся наша лабораторія, всі ми займалися проблемою лейкозів. Ми працювали спільно з лабораторією Лозицького за єдиною епідеміологічною програмою. Ми вивчали історії хвороб усіх, хто помер од білокрів'я впродовж останніх десяти років. Ми стали бухгалтерами смерті, безсилими реєстраторами нерозв'язної таємниці, маленькими клерками цієї химерної хвороби. Ми викреслювали графіки, підраховували коефіцієнти кореляції, обчислювали інтенсивні показники захворюваності в різних вікових групах, тобто творили ту мудрагельську магію науки, яка дає ілюзію якогось поступу, а насправді ні на крок не наближає до вирішення тої болісної проблеми, за яку ми взялися. Це нас пригнічувало, хоч на тому симпозіумі, на якому я зустрічався з мадам Жангійо, нас хвалили, бо, мовляв, ми першими на Україні взялися за цю проблему, ніколи ще ми не почувалися такими нікчемами. Лапін шукав вірус лейкозу, Крюкова вивчала імунологічні реакції, Мазуренко виділив вірус лейкозу, тільки не людський, а мишачий, Жангійо доповідала про нові методи лікування, Кассирський застосовував вінбластин — тільки все це посувало нас на якісь крихітні міліметри. Після закриття симпозіуму відбувся банкет, на якому мадам Жангійо співала веселу пісеньку при жайворонка й закохану дівчину. Худа, сива мадам Жангійо була екстравагантно вдягнена, а трималася наче естрадна зірка Франції.