Льоня лежав у клініці Єфрема Ісааковича Яницького. Професор Яницький читав колись у нас госпітальну терапію. Я багато надивився лікарів і професорів на своєму віку, але не було кращого, на мій погляд, ніж він. Одного зимового дня я сидів у нього в кабінеті. Перед Яницьким лежало кілька папірців — останні Льонині аналізи крові. Професор курив, його й без того сіре обличчя стало сизе від тютюнового диму, під очима набряки, а погляд його був важкий і мудрий. Ще раз подивившись на результати аналізів, він устав, підійшов до вікна й довго дивився, як падає сніг. Потім мертвим голосом сказав:
— Хай буде проклята професія гематолога. Я даремно прожив життя. Не думайте, це не позерство. Кажу вам правду. В сто разів краще бути закрійником у якомусь ательє, чимось людям допомагати. Я стомився від власного безсилля. З моєї клініки тікають лікарі. Я нічим нікому не можу зарадити. Всі кажуть — професоре, професоре, дивляться на мене з надією, а я… Льоня приречений. Йому ніщо не допоможе. У мене таке передчуття, наче ми втрачаємо майбутнього великого поета. І я нічого не можу вдіяти.
Того дня Льоня читав мені вірш: «Згадаєш їжака, що я приніс, і як вночі він бігав по кімнаті. А вже роки, убогі і багаті, як сніг січневий, промайнуть навкіс. Забудь ім'я, і голос, і слова, лише згадай, що серпень був, як вершник. Заносилось на дощ. Дивак і віршник прийшов вночі і руки цілував… А інший хтось цей аркуш відшука, і в нім, далекім, блисне, наче спалах, моя любов до жінки, що не спала, і хлібом годувала їжака».
На фотографії наша команда «All stars» виглядає, як схема кількісного зростання людства від часів Мальтуса й до наших днів. Ми стоїмо на містках над морем, взявшись за руки, — вся команда, від найменшого до найбільшого. Перший — Максим, другий — Бонді, третій — Юрек, четвертий — Славко, п'ятий — Ілько, шостий — Льоня, сьомий — Льонин батько, який чомусь затесався в нашу компанію, восьмий — я (180 см зросту, 95 кг ваги). Ми міцно тримаємося за руки, наче жива ланка поколінь і, здається, ніяка сила не зможе розірвати й розокремити нас. Першим стоїть малий Максим, і я дивуюсь, чому на фотографії в нього немає янгольських крил? Я на власні очі бачив ці білі з золотом крила, вони висять у нього вдома на стіні; можливо, батько, боячись, щоб Максим не заплутався у проводах, яких так багато у місті, забороняє Максимові користуватися тими крилами. А може, є ще якась, незнана мені причина. В усякому разі, щодо ангельського походження Максима сумнівів я не маю. Худеньке тіло й тонку шийку вінчає велика високочола голова; волосся підстрижене від горщик. На обличчі сяють величезні сірі очі — сяють завжди доброзичливістю до всього, що оточує Максима: до тата, мами, стопера, Бонді, центрофорварда Льоні, літературних критиків, собак і котів, хмар, морських теплоходів, директора нашого санаторію, бичків і креветок, червоних канн, зів'ялих під одеським сонцем, і до м'ячів, що ми немилосердно буцаємо ногами. На правах янгола, ще не зіпсованого середньою освітою, Максим не розуміє закладеної в основу життя боротьби протилежностей, світла й темряви, футбольної команди «All stars» та команди наших суперників, добра й зла, раю й пекла. Тому під час матчів він однаково радіє з м'ячів, забитих як нами, так і нашими суперниками. Коли хтось із противників просить у Максима м'яч, він оддає відразу, з лагідною усмішкою, чим докорінно відрізняється, скажімо, від Ілька, котрий, поки віддасть м'яч гравцеві чужої команди, пересвариться з ним, поскаржиться на нього судді, татові, глядачам, ще й підніжку поставить, ще й дулю скрутить. Максимові подобається не завершальне шанолюбство перемоги, а сам процес гри — веселого карнавалу, коли навкруги тебе бігають, сміючись хлопці й дорослі дядьки, які ганяються за м'ячем, тільки Максим ніяк не може втямити, чому грають одним м'ячем, адже набагато цікавіше й веселіше, коли б на полі було багато м'ячів… Коли Бонді сам не зміг справитися з Володимиром Бульбою, ми закріпили за цим 129-кілограмовим дядечком Максима; тимчасово ми відмовились від зонного захисту й змушені були грати примітивну «персоналку». Завдання Максима, який важив 27 кг, було блокувати Бульбу, а в разі чого, вчили ми Максима, він мав брати суперника «на корпус». Максим блискуче упорався з завданням: тільки-но м'яч потрапляв до Бульби, як Максим падав перед ним на землю, прикриваючи худеньким тілом шлях до воріт, через що грізний форвард суперника — головний бомбардир і неперевершений грубіян — розгублено тупцяв навколо Максима, боячись роздушити його своїми слонячими йогами. Щоправда, після матчу Бульба помстився Максимові. Була в Максима гумова рожева куля, роздмухана до півметрових розмірів, така лискуча й сита, що аж репалася. Максим безтямно любив свою кулю, яку звав Матвієм Івановичем, а скорочено — Матюшею. Так ось, під час вечері підійшов до Максима Бульба, під хмелем, звичайно, й каже: «Дай мені Матвія Івановича, я його з'їм». — «Беріть», — привітно каже Максим, не підозрюючи нічого лихого. Бульба взяв кулю й втопив у неї свої ікла, наче вовк у шию овечки. Матвій Іванович негайно луснув, залишилася від нього дірява гумова ганчірка, та й ту Бульба з'їв. У Максима від жаху очі стали ще більшими, він гірко-гірко заплакав, так йому шкода стало Матюші. Максимові здалося, що всі люди такі ж нетривкі й ніжні, як надмухані гумові кулі, й досить комусь лихому торкнутися їх своїми іклами, як людини немає.