Я вважаю несправедливим, коли на Олімпійські ігри запрошуються найсильніші, найщасливіші, найздоровіші люди землі. Ці люди щасливі й без Олімпіади, завдяки своєму здоров'ю, веселості й тренованості своїх м'язів, завдяки тому, що вони мають усе, що заманеться молодій людині. Ні, на таке всесвітнє свято, як Олімпіада, я б посилав зовсім інших людей, для яких стадіон є чимось недосяжним, таким, про що вони навіть мріяти не наважуються.
На змагання з стрільби я б послав партизанів-снайперів, які в джунглях, горах і пустелях борються за визволення своїх країн; на дистанції марафонського бігу поставив би я всіх вигнанців, яким довелося кинути свої землі, — виснажених голодом старих людей, жінок і дітей, яким насправжки довелося, рятуючи своє життя, пройти більше, ніж сорок два кілометри, і яких не зустрічають у дорозі пункти харчування з сендвічами й гарячим какао; на змагання в стрибках з жердиною треба було б послати льотчиків-ветеранів, отих старих, сивих, розповнілих людей, які ще не забули, що таке мертва петля, вихід із піке, стрибок із парашутом з палаючого літака; на змагання з важкої атлетики я б послав селянок, які восени перетягують на своїх спинах десятки мішків із картоплею; на боксерський ринг я б випустив довговолосих учасників походів миру і маршів протесту, яких по-звірячому била поліція; їхні гасла «Love» та «Peace» перетворили б ринги на тихі квітники кохання; звичайно, я б не примушував дітей бігти сорок два кілометри, ветеранів стрибати чи старих селянок — тягати штанги; я б посадив їх усіх, як бажаних гостей, на стадіоні, а потім влаштував би всесвітній карнавал, а на футбольний олімпійський чемпіонат я б послав нашу команду «All stars», складену з представників п'яти народів, на чолі з нашим капітаном, з Льонею. І не дуже б страждав, якби ми програли фінальний матч і Славко пропустив би тридцять три м'ячі. На футбольному полі в присутності всіх учасників і глядачів Олімпіади Льоня прочитав би свій вірш — звернення до конгресу США з проханням не стріляти в чорнооких в'єтнамських дітей.
Є в нього такий вірш. Тільки він уже ніколи не прочитає цей вірш, тому що в'єтнамська війна скінчилася, а Льоня помер.
У Києві — конкурс духових оркестрів. Сонячна погода, 20 °C. Сто десять духових оркестрів з усієї України марширують по Хрещатику, гупаючи барабанами й тарілками, ревучи трубами й тромбонами, повискуючи флейтами й кларнетами. Здається, що в центрі Хрещатика встановили величезний паровий молот, який забиває бетонні палі в землю. Боже мій, а які мундири на оркестрантах! Червоні з золотими аксельбантами, зелені з оранжевими еполетами, чорні однострої моряків, яскраво-сині куртки авіабудівників, білі з червоним гаптуванням свитки, сталеві з сріблом мундири металістів, жовті, бузкові, бежеві, темно-зелені, сірі… І кожен оркестр грає свій марш, і тоді здається, що кожен марш має своє забарвлення — бо кожному маршу відповідає певний колір мундирів. Здається, в руках оркестрантів якісь космічні, сяючі на сонці апарати, на яких оркестранти потім злетять у небо, й тоді земні труби стануть трубами небесними, вістуючи зіткнення хмар і стихій, блискавок і передвечірніх спалахів сонячної енергії. Весь Київ вибіг дивитися на це диво, яке можна було б назвати так, як нарекли одну джазову композицію: «Коли святі марширують в рай». Серця в дітей завмирали від радості, тисячі маленьких футбольних команд марширували в такт з духовими оркестрами, які повільно прямували до Центрального стадіону. Мідні громи котилися по небу, позначаючи маршрут цієї дивної колони.
Того дня ми ховали Льоню на Байковій горі. Вітер приносив з Центрального стадіону уривки духової музики.
Настала зима — Велика Безсніжна Зима в Києві — явище, яке нотується спеціалістами раз на сімдесят два роки. На шкільних канікулах в Ірпені зібралися рештки нашої футбольної команди «All stars». Бонді Радо — худенький, як коник-стрибунець, наш стійкий центр захисту, найтехнічніший гравець нашої команди, живе в Будапешті разом зі своєю мамою, схожою на Беатріче, яка одразу ж забула мене й мої незрівнянні голи. Юрек Голембієвський, наш найпрудкіший велосипедний нападаючий, живе у Варшаві й ще й досі плутає українську, російську й польську мови, змішуючи їх в одну праслав'янську мову, допікаючи до живого свою вчительку пані Ядвігу Бохнацьку. Його батько готується зараз до «Раллі Монте-Карло», ганяючи по крутих і вузьких скрижанілих альпійських дорогах — найнебезпечніших ділянках, де гонщики одержують найбільшу кількість штрафних очок.