Після сніданку ми вийшли на рівнину, що відділяє будинок відпочинку від лісу. Земля була вкрита сивою памороззю, й нам здалося, що ми йдемо по Місяцю, крокуємо по його попелястій поверхні. Четверо космонавтів — Славко, Ілько, Максим та я. Ми дійшли, щулячись від холоду, до мосту, перекинутого через Ірпінь. По темно-бурій, в'язкій воді пливло крижане «сало». Над водою здіймалася холодна пара. На мості в одному місці були зламані поручні, і я почекав, поки пройдуть усі космонавти. Максим задумливо колупався в носі й плентався, як завжди, позаду. Гадаю, з нього виросте мандрівний філософ, Сковорода XX віку. Славко з Ільком побігли до окопів, що лишилися з часу війни, й залягли, готуючись відбити Максимову атаку. Та одначе Максим і гадки не мав, щоб атакувати тих здорованів; знайшов собі гарного батіжка — гнучку гіллячку верболозу — й сунув помалу, підганяючи уявних снігових гусей, цвьохкаючи батіжком по попелястій землі. Славкові та Ількові набридло лежати в окопі, й вони з дикунськими вигуками побігли вглиб лісу. Отам вони й знайшли Маленький Синій Ставок. Невеличке, скуте кригою лісове озерце лежало в рудій оправі дубового листя. Хлопці одразу кинулась на Маленький Синій Ставок, почали ковзатися — й одразу всі троє, як підкошені, попадали на спини, бо лід виявився надзвичайно слизький. Я теж ступив на лід: крізь його товщу виразно просвічувало дно, встелене коричневим мохом і зеленкуватим листям; крига, яка доходила до дна, зберігала всі відтінки кольорів, усі вигини форм. Як зачарований, ходив я по Маленькому Синьому Ставку, вдивляючись у його близьке дно, в його скуті кригою таємниці. Посередині ставка я помітив яблуко — маленьку червону планету, що невідь з якого неба окотилася на дно ставка. Ми повиламували собі гілляки замість ключок і почали грати в хокей. Я грав у парі з Максимом, а Славко разом з Ільком. В Ілька волосся такого рудого кольору, як опале дубове листя, а очі наче вирізані з темно-зеленої замші — хитрі й веселі. Це завжди гарне поєднання — руде з зеленим. Ілько — крутій і базіка — любить сперечатися з будь якого приводу. Він одразу почав скаржитись на вдвічі меншого Максима — наче той порушує правила, дає весь час підніжки Ількові. При цьому Ілько — тільки-но я повертався до нього спиною — одразу ж валив Максима на кригу, підсікаючи його ключкою. Мені це набридло, я зібрав усіх гравців «All stars» і сказав їм, що хокей, так само як і футбол, — гра справжніх чоловіків, мужня, де бувають зіткнення й падіння, і де немає місця скаржникам і донощикам, і що з цієї хвилини я не приймаю ніяких скарг, а навпаки — кожен скаржник одразу ж отримуватиме доброго щигля. Такий лад колись запровадив у нашій команді Льоня, наш капітан. Гру поновили в глибокому мовчанні. Лише через п'ять хвилин Ілько не витримав — пробурмотів щось про Максима, звичайно, не звертаючись ні до кого — ніби мовив це ad usum internum — для внутрішнього вжитку, але я одразу вліпив йому щигля в спітнілий лоб, і пристрасті вщухли. Ми бігали по льоду, ганяючи пластикову шайбу, ми ковзалися й падали, підводились і знову бігали, й під нами, саме посередині Маленького Синього Ставка, висвічувало червоне яблуко. Я опустився навколішки й наблизив обличчя до холодної сяючої поверхні льоду. Яблуко, листя, й стебла трави існували в іншому світі, безмежно далекому від наших галасливих забавок; він був поруч, цей світ, але торкнутися до нього ти не міг. Я пригадав останній вірш Льоні:
Я подумав про те, що якби сфотографувати всіх, хто стояв поруч із нашою футбольною командою «All stars» і тримався з нами за руки, — коли б це вдалося, то фотографія вийшла б така велика, що ніякого фотопаперу не вистачить. Я подумав про те, що ми стоїмо — не тільки ми, маленька футбольна команда, а й різні люди — гонщик Голембієвський, угорська жінка Анна Радо, мадам Жангійо, Єфрем Ісаакович Яницький, чорнява іспанка Маруччо, польські й французькі льотчики, медсестрички, які так жаліли Льоню, маленький капрал з 1944 року, й ще багато людей — ми стоїмо, взявшися за руки, й ніхто не розірве цей вічний ланцюг — ніяка смерть і ніяка ненависть. І ми вже не маленька футбольна команда, а — людство.
…Наступного дня почав падати сніг, скінчилася Велика Безсніжна Зима, зник назавжди Маленький Синій Ставок, і червоне яблуко зникло, й окопи теж замела завірюха; й на поле, по якому йшов Максим із батіжком, таки прийшли, прилетіли снігові гуси, але це був останній день зимових канікул, і ми з рештою команди «All stars» електричкою подалися до Києва…