Неподалік його дому містилося маленьке фотоательє. Тамуючи біль, дочалапав він до нього й ступив усередину. Тут яблуку не було де впасти — стільки набилося бажаючих терміново сфотографуватися; яскраво горіли лампи у маленькій комірці, де відбувалося фотографічне дійство, розжарюючи й без того гаряче повітря. Він зайняв чергу за двома дівчатами років тринадцяти-чотирнадцяти. Черга була скручена тісно, як пружина у дзиґарі. Дівчиська, що стояли перед ним (міні-спіднички й однакові трикотажні светрики, які щільно облягали їхні худі тіла підлітків) перебували майже в маніакальному стані кокетства, вони страждали на невиліковну в цьому віці хворобу — бажання будь-що привернути до себе увагу. Вони голосно вели розмову про якогось Алика, роблячи такі багатозначні міни й паузи, наче це був принц Уельський, потім — раптово й без усякої видимої причини — заливалися визивним реготом або тихо пирскали. Йому здалося, що дівчата ці шкірою, волоссям, плечима, спиною відчувають погляди хлопчаків і мужчин, які оточували їх, а якщо ніхто на них не дивився (здебільшого так і було), вони самі вигадували ці погляди. Одна з них, та, за якою він стояв, кілька разів заклопотано поправила светрик там, де тільки вибруньковували наївні припухлості грудей. В дитячій вугластості рухів, у подовженості блідих пальців і тонкій беззахисності шиї вже проглядало щось безсмертно жіноче. Він усміхнувся, уявивши чомусь цих кокеток у середньовічних костюмах — двох довготелесих принцес, охоплених першим покликом кохання.
Йому, власне, не треба було стояти в черзі, бо він не збирався фотографуватися. Прийшов сюди, щоб подивитися на ту незнайому дівчину, про яку так часто думав у лікарні, — не на саму дівчину, якої ніколи в житті не бачив, а на її фотографію розміром 9×12 см. Знімок лежав під склом на столі приймальниці замовлень. Невідома, коротко стрижена темноволоса дівчина. Коли кілька місяців тому — ще до випадку з самоскидом — він уперше побачив це фото, якесь радісне передчуття ворухнулося в його серці, це було щось нове й незнайоме, зовсім не схоже на те поверхове й швидкоминуще хвилювання, що його він переживав досі, захоплюючись дівчатами: до нього вперше прийшло передчуття глибокого й повного щастя, про існування якого він навіть не здогадувався. Дівчина з фотографії не належала до категорії тих фотокрасунь, якими могло б пишатися це третьорядне ательє, вона була скоріше негарна, у великих окулярах у тонкім дротяній оправі; в усмішці її було щось хлопчаче, зухвале й насмішкувате. Мабуть, її фото виставили випадково, а зовсім не з рекламною метою.
Ким була чи ким могла стати для нього ця дівчина, він зрозумів, коли лежав у лікарні, розбитий і нерухомий, між життям і смертю: сонячним світлом. Так, улітку, о шостій годині ранку, лежачи біля відчиненого вікна палати, він прокидався від теплого доторку сонця після страшних, безнадійних і каламутних снів. Ці сни повторювалися з ночі в ніч, як багатосерійний телевізійний фільм, одноманітні й сповнені жорстоких деталей: його зішестя в царство мертвих, у холодні катакомби іншого світу, де їздять безжальні, обляпані грязюкою самоскиди, порожні, як черепи викопних тварин. У лікарні, зі страхом чекаючи ночі, він зрозумів, навіщо потрібні людині ці страшні сни: щоб повніше осягнути щастя пробудження і повернення до життя, радість, яку несе літнє сонце о шостій годині ранку, коли в палаті ще всі сплять, лиш чергова сестричка нечутно приносить шприци й термометри.
Черга непомітно посувалась вперед, і до столу підійшла стара жінка в білій дитячій панамці. Відкривши картонну папку, вона дістала кілька знімків і подала їх приймальниці. Маленька фотографія: на ній з-під жовтуватих плям часу проступили тверді риси молодого обличчя. Людина у військовому кашкеті. Гімнастерка з петлицями, три кубики на них. Друге фото було більшого розміру й не таке старе: жінка разом з немолодим мужчиною, який прихилив до неї лису голову.