Надворі, притулившись до стіни, стояв Калле. Він чув Петерсів голос так близько, немов інженер звертася до нього самого, тому злякано спробував відступити трохи назад. Але там, куди він став ногою, виявилася тільки ненадійна купина, заросла травою. Тож знаменитий детектив загуркотів із кручі додолу і впав біля Андерсових ніг швидше, ніж можна було сподіватися.
Калле застогнав, і Андерс стривожено схилився над ним.
— Ти дуже вдарився? Тобі боляче?
— Т-с-с, усе гаразд, — відповів Калле і знов застогнав.
Але йому було ніколи думати про свої синці. Бо він почув згори від будиночка Петерсів крик:
— Ніке! Блюме! Де ви? Обшукайте всю місцевість унизу! З прожекторами! І швидше!
— Господи, пожалій нас, — прошепотів Андерс.
— Саме так, — мовив Калле. — Нас тепер можна хіба що пожаліти.
Не встигли вони навіть подумати про втечу, як між деревами затанцювали промені прожекторів. Кожної миті вони могли вихопити їх із темряви — страшно було навіть подумати про таке! Надбігли Ніке з Блюмом. Калле й Андерс чули, як вони наближалися, і хотіли втекти, але їх скував страх. Коли Ніке був уже не далі як за п'ять-десять кроків від них, вони в паніці втиснулися в щілину між двома великими каменями. То була найвужча з усіх щілина, і вони так втискалися в неї, наче хотіли її розколоти. «Так, мабуть, боїться невеличкий звір, коли до нього наближаються мисливські собаки», — розпачливо подумав Калле.
Авжеж, собаки були вже поряд! Промені прожекторів бігали туди й назад. Калле й Андерс судомно вчепилися один в одного й раптом згадали про своїх матерів удома. Місяць немилосердно світив між деревами, наче мало було самих прожекторів!
— Сюди, Ніке! — гукнув Блюм, і голос його пролунав страхітливо близько. — Пошукаймо між тими густими ялинами. Якщо тут хтось є, то він саме там.
— Він не може бути і тут, і там, — глузливо мовив Ніке. — Я думаю, що шефові щось примарилося.
— Скоро ми побачимо, чи примарилось, чи ні, — понуро сказав Блюм.
«Мамо, мамо, мамо, — думав Калле, — вони зараз надійдуть… і нам буде каюк… прощавайте навіки…»
Вони вже були зовсім близько, і за якусь частину секунди Ніке мав спрямувати свій прожектор просто на їхню криївку в щілині між каменями. Та часом бувають дива.
— Що таке? Що сталося з прожектором? — мовив Ніке.
Хвалити Бога — прожектор Ніке погас. І щоб диво було ще більшим дивом, місяць зайшов за велику хмару. І Блюм жваво поліз між густі ялини біля самих них. Ніке, не відстаючи, пішов слідом за ним. Він щось поправляв у прожекторі.
— Якщо тут хтось є, то він саме там, — перекривив він Блюма. — Глянь, знов світить, — задоволено сказав він і заходився шукати під ялинами. Але там не було нікого, і Ніке, штовхнувши Блюма під бік, додав: — Я ж казав, що шеф марить. Не витримують нерви. Тут немає живої душі.
— Так, тут порожньо, — розчаровано погодився Блюм. — Але задля певності пройдімо ще трохи вглиб.
«Так, так, пройдіть трохи задля певності», — подумав Калле. І, ніби хтось дав їм команду, вони з Андерсом нечутно промчали тих кілька метрів, що відділяли їх від ялин, і сховалися в найбільшій гущавині. Бо досвід війни Троянд навчив їх, що немає надійнішого сховку за той, який щойно обшукували.
Ніке і Блюм скоро повернулися. Вони пройшли повз ялини так близько, що Калле міг би простягти руку й доторкнутися до них. Проходили вони також повз щілину між каменями, і Блюм дуже докладно освітив її. Але там нікого не було.
— Якщо тут хтось є, то в кожному разі не там, — сказав Ніке і також освітив щілину своїм прожектором.
— Авжеж, уяви собі, що він зовсім не там, де ти його шукаєш, — прошепотів Калле і вдячно відітхнув.
Настав новий день, сонце, як завше, світило над головами і добрих, і лихих. Воно збудило Калле й Андерса, що мирно спали на ялинових гілках у своєму курені.
— Як ти гадаєш, що ми сьогодні їстимемо? — ущипливо спитав Андерс.
— На сніданок — чорниці, — відповів Калле. — На обід — чорниці. На вечерю… може, задля різноманітності ми з'їмо трохи більше чорниць?
— Ну ні, вечерею нас пригостить Єва-Лотта, — впевнено сказав Андерс.
Вони згадали вчорашній день і тужливо зітхнули: скільки вони всього з'їли! Ллє згадали також про свою страшну пригоду після вечері, і по спині в них пробіг неприємний холодок. Бо ж вони знали, що ввечері їм доведеться робити те саме. Неодмінно. Вони розуміли, що професор чекає на них. Хтось із них повинен знов видряпатись до його вікна й довідатися, де сховані копії. Якщо їм пощастить урятувати професорові папери, то принаймні вони знатимуть, що зробили у своєму житті одне справді добре діло.