— Слухай, малий, — звернувся до нього інженер Петерс і сів на край канапи, — що б ти сказав, якби тобі довелося лишитись тут на ціле літо?
На обличчі в Расмуса розквітла усмішка.
— На ціле літо! Який ти добрий! То ми з татом гарно відпочинемо в цьому будиночку.
«Один нуль на користь Расмуса» — подумала Єва-Лотта і зловтішно посміхнулася. Але розважливо промовчала, з інженером Петерсом краще було не заводитись.
Ніке сидів на стільці перед вікном і, видно, був дуже задоволений. Нарешті це зухвале дівчисько змушене мовчати.
Інженер Петерс був не такий задоволений.
— Слухай, Расмусе… — почав він. Але Расмус перебив його:
— І ми будемо щодня купатися, правда? Я можу зробити п'ять помахів на воді й не піти під воду. Хочеш побачити, як я роблю п'ять помахів?
— Добре, добре, — мовив інженер Петерс, — але…
— От буде цікаво! — не вгавав Расмус. — Якось улітку, коли ми купалися, Маріан пішла під воду. Лише забулькало: буль-буль-буль. Але відразу виринула. Маріан може зробити тільки чотири помахи.
— На біса мені твоє плавання! — трохи знервовано вигукнув інженер Петерс. — Я хочу знати, де твій батько сховав свої папери з червоними цифрами.
Расмус насупив брови і осудливо мовив:
— Пхе, ляпало, який ти дурний. Хіба ти не чув, як тато сказав мені мовчати?
— Начхати нам тепер на твого тата. А крім того, такий малий шмаркач не повинен казати на старшого «ти». Зви мене інженером Петерсом.
— А хіба тебе так звуть? — спитав Расмус і любовно погладив свого найкращого човника.
Петерс промовчав. Він збагнув, що мусить опанувати себе, коли хоче домогтися якогось успіху.
— Расмусе, я подарую тобі щось дуже гарне, як ти скажеш мені те, що я прошу, — лагідно мовив він. — Я подарую тобі парову машину.
— Парова машина в мене вже є, — відповів Расмус. — Човники з кори кращі.
Він тицьнув свого найкращого човника Петерсові під самий ніс.
— Ти колись бачив кращого човника, інженере Петерсе?
Потім почав совати його сюди й туди по покривалі. Це він плив до Америки, де мешкають індіянці.
— Коли я виросту, то стану індіянським ватажком і вбиватиму людей, — заявив Расмус. — Але жінок і дітей не вбиватиму.
Петерс нічого не сказав на таку сенсаційну заяву. Він силкувався бути спокійним і обмірковував, як спрямувати думки Расмуса в потрібне йому річище.
Човник із кори плив покривалом, ведений засмаглою, не дуже чистою дитячою ручкою.
— Ти кіднапер, — мовив Расмус, а його очі тим часом стежили за човником, що плив океаном, і думки також були там. — Ти кіднапер, — неуважно повторив він, захоплений своїм човником. — Через це тобі не можна знати жодних таємниць. А то б я сказав тобі, що тато приколов їх кнопками за книжковою шафою, але не скажу… ой, я таки сказав тобі, — здивувався він, радісно усміхаючись.
— Ох, Расмусе, — простогнала Єва-Лотта. Петерс схопився з канапи.
— Ти чув, Ніке? — вигукнув він і вдоволено засміявся. — Чув?.. Ох, як добре не вміти брехати. «За книжковою шафою», — сказав він. Ми заберемо їх цієї ночі. Будь готовий за годину!
— О'кей, шефе! — відповів Ніке.
Петерс квапливо рушив до дверей, зовсім не зважаючи на Расмуса, що сердито гукав йому навздогінці:
— Верни мої слова! Не рахується, коли скажеш щось нехотя! Верни, чуєш!
У лицарів Білої Троянди були різні таємні сигнали та застережливі знаки. Щонайменше три з них означали: «Небезпека!» Перший — швидкий доторк до мочки лівого вуха, ним вони порозумівалися тоді, коли бачили і спільника, і ворога й хотіли попередити спільника, що йому загрожує небезпека; другий — крик сови, ним таємно кликали лицаря Білої Троянди, що був десь неподалік, поквапитись на допомогу; і, нарешті, третій, — поклик великої біди, до нього вдавалися тільки тоді, коли загрожувала смертельна небезпека або хтось із лицарів опинився у великій скруті.
Саме тепер Єва-Лотта опинилася у великій скруті, їй конче треба було зв'язатися з Андерсом і Калле, і таки негайно. Вона здогадувалася, що хлопці крутяться десь поблизу, мов голодні вовки, й тільки чекають, коли в її вікні засвітиться свічка на ознаку того, що до берега можна пристати. Але берег ніяк не звільнявся. Ніке не хотів іти. Він уперто сидів і розповідав Расмусові, як він молодим моряком поров сині хвилі всіх океанів світу, а Расмус, дурний, просив його розповідати ще.
А треба було квапитися… квапитися! За годину Петерс і Ніке вирушать у дорогу і, користаючись темрявою, заберуть коштовні папери.
І Єва-Лотта послала поклик великої біди, іншої ради не було. Як вона й сподівалася, той поклик прозвучав так страхітливо, що мало не до смерті налякав Ніке й Расмуса. Коли Ніке трохи оговтався, то похитав головою і сказав: