— Расмусе, лицар Білої Троянди повинен бути мужнім. Тепер ми обоє лицарі Білої Троянди і зробимо щось справді гарне.
— Що саме? — спитав Расмус.
— Ми сховаємося під ялиною і спатимемо там до ранку.
Майбутній лицар Білої Троянди заревів так, ніби його штрикнули ножем.
— Я не хочу бути в лісі, коли темно! — знов крикнув він. — Чуєш, дурна Єво-Лотто, не хочу… не хочу…
— Але в нашому курені, мабуть, захочеш?
То був голос Калле, його впевнений, спокійний голос, що здався Єві-Лотті кращим за голос архангела. Не тому, що вона коли-небудь чула чи бачила архангела, просто Єва-Лотта була певна, що він у всій своїй величі не міг зрівнятися з Калле тієї миті, як той наблизився до них у темряві, з ліхтариком у руці. З очей у неї закапали сльози. Але тепер можна було й поплакати.
— Калле це ти… це справді ти, — промовила Єва-Лотта, схлипуючи.
— Боже, звідки ви тут узялися? — спитав Калле. — Ви що, втекли?
— Як бачиш, — відповіла Єва-Лотта. — Тікали цілий день!
— Так, ми втекли тільки на те, щоб я став лицарем Білої Троянди! — пояснив Расмус.
— Андерсе! — гукнув Калле. — Андерсе, йди сюди, ти побачиш диво з див! Тут Єва-Лотта й Расмус.
Вони сиділи на ялиновому гіллі в курені і були дуже щасливі. Дощ періщив далі, темрява між деревами стола ще густіша, та їм було байдуже. В курені було сухо й тепло, вони перевдяглися в сухий одяг, життя вже не здавалося таким гірким і нестерпним, як зовсім недавно. Під казанком із гарячим какао блимало блакитне полум'я спиртівки Калле, а тим часом Ан-дерс нарізав цілу гору великих шматків хліба.
— Вийшло так добре, що аж не віриться, — вдоволено відітхнула Єва-Лотта. — Я суха, мені тепло а коли ще з'їм із три-чотири-п'ять-шість бутербродів, то буду вже й не голодна.
— А я хотів би ще трохи м'яса, — сказав Рас-мус. — І ще трохи какао!
Він простяг кухлика, і йому знов налили какао. Він втішено випив його великими ковтками, розхлюпавши лише кілька крапель на спортивний костюм, який йому позичив Калле, м'який, теплий вовняний костюм, у якому він майже втонув. Задоволений, він підібгав навіть пальці ніг, щоб ні найменша частка його тіла не залишилась назовні й не мерзла. Ох, усе було чудове: і курінь, і спортивний костюм, і бутерброди з сиром, геть усе!
— Тепер я вже майже лицар Білої Троянди, правда ж, Калле? — благально спитав він, не перестаючи жувати.
— Так, скоро ти станеш лицарем Білої Троянди, — запевнив його Калле.
Тієї хвилини він сам був такий вдоволений, такий щасливий, що щасливішим уже бути не можна. Як добре все склалося! Расмус урятований, папери професора врятовані, і скоро всі ці страхіття скінчаться.
— Завтра ми дуже рано візьмемо човна й перепливемо з Расмусом на суходіл, — сказав Калле. — Тоді зателефонуємо до дядька Б'єрка, щоб поліція приїхала й урятувала професора, а тоді він отримає свої папери…
— А тоді Червоні Троянди почують усе, і їм очі рогом стануть, — докинув Андерс.
— До речі, а де ті папери? — зацікавлено спитала Єва-Лотта.
— Я їх сховав, — відповів Калле. — Але не скажу де.
— Чому?
— Краще, щоб про це знав тільки хтось один, — відповів Калле. — Ми ще не в цілковитій безпеці. І поки ми тут, я нічого не скажу.
— Ну й добре, — мовив Андерс, — завтра ми однаково все знатимем. Невже ми завтра будемо вдома? От буде добре, справді добре!
Расмус був іншої думки.
— Краще якби ми лишилися в курені, — сказав він. — Я б хотів бути тут завжди, завжди, завжди. Лишімся тут іще бодай на кілька днів.
— О ні, з мене досить, — мовила Єва-Лотта, аж здригнувшись на згадку про страшні хвилини, пережиті в лісі з Ніке і Блюмом.
Вона хотіла якнайшвидше покинути острів. Поки що їх охороняла темрява, та вдень вони стануть беззахисні. Адже Ніке сказав, що обшукає кожен кущ, і Єва-Лотта не мала ані найменшого бажання чекати, поки він це зробить.
Поступово дощ перестав, і на невеличкому клаптику неба, що його було видно з отвору куреня, почали з'являтися зірки.
— Я хочу перед сном подихати свіжим повітрям, — сказав Калле і виліз надвір. А за мить покликав і їх: — Виходьте, щось побачите!
— Що там можна побачити в темряві? — спитала Єва-Лотта.
— Я бачу зірки, — сказав Андерс. Єва-Лотта й Калле перезирнулися.
— Невже він став таким сентиментальним? — стурбовано мовив Калле. — Треба вийти до нього.
Вони вилізли одне за одним крізь вузький отвір. Расмус завагався. Тут, у курені, було видно. Калле й Андерс підвісили вгорі свої кишенькові ліхтарики. Тут було видно й тепло, надворі ж темно, а темряви з нього було вже досить.