То був ключ. Калле підняв його і пильно оглянув. Може, це ключ від будиночка? То як же він опинився тут? Ніке знов закричав і своїм криком усе пояснив.
— Інженере Петерсе, на допомогу! — кричав Ніке. — Вони замкнули мене! Ходіть випустити мене!
Обличчя Калле розпливлося в зловтішній посмішці. Виявляється, Ніке замкнений разом зі своїми полоненими, це ж очко на користь Білих Троянд! Задоволений Калле сховав ключа до кишені штанів.
Але тієї ж миті він почув, що з головного будинку сюди біжать Петерс, Блюм і Сванберґ. І скам'янів зі страху. Він збагнув, що за кілька хвилин почнуться лови на нього, і тепер вони шукатимуть його так, як іще ніхто ніколи не шукав. Бо ж те, що Калле знов опинився на волі, було для Петерса смертельною небезпекою. Адже в Петерса вистачить глузду зрозуміти, що Калле будь-що намагатиметься знайти допомогу. Тому для нього найважливіше було не дати Калле покинути острів. Калле знав, що Петерс не зупиниться ні перед чим, і, подумавши про це, аж побілів на виду, хоч який був засмаглий. Він лежав і злякано дослухався до тупоту ніг Петерса та його поплічників, що швидко підбігали до нього. Він мусить знайти собі якийсь сховок, і негайно, за кілька дорогих секунд.
Раптом він побачив такий сховок перед самим носом. Казковий сховок, де його напевне не шукатимуть протягом перших хвилин. Під кам'яним фундаментом будиночка було саме стільки місця, що він міг сяк-так лежати там. Фундамент тільки ззаду був такий високий, бо будиночок стояв на схилі, що збігав до моря. Уздовж фундаменту росла висока трава і повно рожевого зніту, що надійно затуляв би його сховок зовні, часом би комусь спало на думку пошукати його за будиночком. Швидко, мов ласиця, Калле заліз якомога глибше під фундамент. «Вони були б дурні, якби шукали мене тут, — подумав він. — Якщо в них є хоч трохи глузду в голові, то вони повинні б шукати втікача якнайдалі від в'язниці, а не просто під її підлогою».
Калле вже лежав у своєму сховку, коли почув справжній землетрус, — то Петерс усвідомив страшну новину: Ніке замкнений, а Калле втік.
— Біжіть! — нестямно заверещав він. — Біжіть, спіймайте його! І не повертайтеся без нього, бо тоді я не знаю, що зроблю!
Блюм і Сандберг побігли, а Калле почув, як Петерс, лаючись, устромив свого ключа в замок і відчинив двері до ув'язнених. А потім над головою в Калле зчинився ще більший землетрус. Сердешний Ніке незграбно боронився, але Петерс був нещадний.
Ніхто ще ніколи не лаяв Ніке так люто, і це тривало доти, доки в розмову втрутився Расмус.
— Який же ти несправедливий, інженере Петерсе, — сказав він, і Калле було чути той рішучий дитячий голосок так чітко, ніби він також був у кімнаті. — Ти завше несправедливий. Ніке не винен, що я замкнув двері й викинув ключа в ліс.
Петерс відповів тільки глухим ревом. А тоді крикнув Ніке:
— Біжи і знайди хлопця, а я тим часом пошукаю ключа!
Калле затремтів під фундаментом. Якщо Петерс почне шукати ключа, то опиниться близько від його сховку, просто-таки небезпечно близько!
Яке собаче життя! Кожної хвилини мусиш бути готовим захищатися від усе нових небезпек. Калле думав швидко і так само швидко діяв. Він почув, як Ніке з Петерсом вийшли й замкнули за собою двері. І тієї ж миті він залишив свій сховок. Він умент виліз з-під будиночка. А коли почув, що Петерс побіг уздовж бічної стіни, швиденько прокрався протилежним боком до східців, з яких щойно зійшов Петерс. Він ще встиг побачити віддалік спину Ніке, що зник у лісі. Калле витяг із кишені ключа і, на превеликий подив Єви-Лотти й Андерса, з'явився у дверях не пізніше ніж за хвилину після того, як із неї вийшли Петерс і Ніке.
— Мовчи, — тихо мовила Єва-Лотта Расмусові, який, видно, хотів щось сказати з приводу несподіваного повернення Калле.
— Я ж нічого не сказав! — обурився Расмус.
— Тсс, — цитьнув на нього Андерс і застережливо показав на Петерса, який нишпорив перед самим вікном і, звичайно, лютував, що не знаходив ключа.
— Заспівай, Єво-Лотто, — прошепотів Калле, — щоб Петерс не почув, як я замикатиму двері.
Єва-Лотта швидко стала перед вікном і на всі груди заспівала:
Її спів, видно, не дуже втішив Петерса.
— Ану цить! — роздратовано крикнув він, шукаючи далі.
Він тикав палицею у траву навколо вікна й розгортав зарості зніту. Та ключа не було ніде. Вони почули, як Петерс тихо вилаявся. Потім кинув пошуки і зник. Вони стояли, затамувавши віддих, дослухалися й очікували. Чи він піде своєю дорогою, чи знов зайде до їхньої кімнати й побачить Калле? Дослухалися так напружено, що їм почало здаватися, ніби вони в навушниках. Дослухались і спершу сподівалися… та ось почули, що Петерс ступив на східці. Він іде, о Господи, він іде! Вони переглянулися, розгублені, бліді, не здатні на якусь розважну думку.