«Отже, о другій, щоб мені з цього місця не зійти!»
Калле заліз під ковдру і відразу заснув. Проте спав неспокійно; йому снилося, що дядько Ейнар женеться за ним у пекаревому садку. Калле біг щосили, та дядько Ейнар наздогнав його. Врешті він схопив Калле ззаду за коміра й сказав:
«Ти хіба не знаєш, що всі детективи повинні мати на хвості прив'язану бляшанку з-під консервів, щоб чути було, як вони надходять?»
«Але ж у мене немає хвоста», — виправдовувався бідолашний Калле.
«Як немає? А це що таке?»
Калле озирнувся й побачив, що має такого самого хвоста, як кицька Тусе.
«От бачиш», — сказав дядько Ейнар і прив'язав йому консервну бляшанку.
Калле стрибнув кілька разів, і бляшанка жахливо заторохтіла. Калле був такий нещасний, що мало не плакав. Що скажуть Андерс і Єва-Лотта, коли він прийде до них і отак торохтітиме? Він уже ніколи не зможе гратися з ними. Ніхто не захоче товаришувати з хлопцем, що так страшенно торохтить. А ось і Андерс та Єва-Лотта. Стоять і сміються з нього.
«Таке завше буває з детективами», — сказав Андерс.
«Невже справді всі детективи мусять тягати на хвості бляшанку?» — допитувався Калле.
«Геть усі, — відповів Андерс, — так заведено».
Єва-Лотта затулила собі вуха й сказала:
«Пхе, як ти торохтиш!»
Калле й сам розумів, що торохтить нестерпно. Справді, хоч вуха затуляй…
Калле прокинувся. Будильник! Боже, ну й дзвонить! Калле поспішив спинити їх і за хвилю зовсім прочумався. Дякувати Богу, в нього не було хвоста! Виявляється, в житті є багато за що дякувати! Та треба швидше братися до діла.
Він підбіг до шухляди. Там лежала подушечка з фарбою. Хлопець засунув її до кишені. Не забути паперу! Ну, все готове.
Калле дуже обережно зійшов сходами, поминаючи рипучі східці: він добре знає, на котрі краще не ставати.
«Усе гаразд, як кажуть злодії!» Калле справді було не страшно. Він легко переліз крізь дірку в огорожі й опинився в пекаревому садку. Яка глибока тиша! І як пахне бузок! А яблуні! Все зовсім не таке, як удень. І вікна всі темні, навіть дядькове Ейнарове!
По тілу йому пробіг мороз, коли він узявся за пожежну драбину. Вперше стало трохи лячно. Чи варто стільки морочитися через якийсь відбиток пальців? Він, властиво, не знав, навіщо йому знадобиться відбиток. «Але ж, — міркував Калле, — дядько Ейнар схожий на шахрая, а в усіх шахраїв треба брати відбитки пальців. Отже, в нього теж треба взяти. Азбука детектива», — підбадьорив себе знаменитий детектив і поліз драбиною вгору.
«А якщо дядько Ейнар не спить? Я вистромлю голову, а він гляне на мене з ліжка. Що тоді я скажу?»
Калле поліз уже трохи повільніше. «Добрий вечір, дядьку Ейнаре. Яка чудова нині погода! Я був саме надворі, і мені захотілось прогулятися пожежною драбиною!» Ні, таке не годиться. «Мабуть же, тітка Мія дала йому міцного насонного порошку», — заспокоював себе Калле.
І все ж, перелазячи через підвіконня, він почувався приблизно так, наче всовував голову в зміїне кубло.
В кімнаті було темно, але не так, щоб не можна роздивитися, куди йти. Тепер Калле скидався на боязку, цікаву ласичку, що готова чкурнути на першу ознаку небезпеки.
Он ліжко. Звідти чувся глибокий віддих. Слава Богу, дядько Ейнар спав! Калле тихенько переліз через вікно. Щомиті він спинявся й наслухував. Однак ніщо не ворушилося.
«Чи, бува, тітка Мія не дала йому трійла на мишей, бо надто він міцно спить», — міркував Калле.
Він ліг на живіт і став обережно плазувати до своєї жертви. Азбука детектива!..
Як йому пощастило! Дядько Ейнар звісив з ліжка праву руку. Тепер тільки прикласти пальця і… Але тієї миті дядько Ейнар щось промимрив уві сні й підніс руку до обличчя.
Стук-стук-стук!
«Невже в кімнаті є якась машина?» — здивувався Калле. Та це стукотіло його серце, наче хотіло вискочити з грудей.
А дядько Ейнар спав собі далі. Тепер його рука лежала на ковдрі. Калле видобув подушечку з фарбою, узяв дядька Ейнара за великий палець так легенько, наче то була жарина, й приклав його до подушечки.
— Пх-х! — засопів дядько Ейнар.
Лишилося ще вийняти папір! Ой лишенько, а де ж він? От халепа! Тут лежить його власний злочинець із намащеним пальцем, треба тільки зробити відбиток, усе йде, як по шнурочку, а він не може знайти паперу! Ні, знайшов! У кишені штанів. Калле якнайобережніше притиснув дядьків Ейнарів палець до паперу. Все. Відбиток готовий, Калле був страх який радий, наче йому подарували білу мишу або щось інше з того, про що він стільки мріяв.