Калле дістав аркуш паперу та ручку й написав:
«До кримінальної поліції в Стокгольмі».
Він спинився й посмоктав кінець ручки. Треба написати так, аби вони подумали, що до них звертається дорослий. Бо ті йолопи ще візьмуть та викинуть листа в кошик на сміття.
Калле заходився писати далі:
«Як видно з газет, у вас на Банерґатан здаєця сталася вилика крадіжка. Може ви знайшли якісь вітбитки пальців, то я посилаю вам один з надією, що він збіжиця з якимось вашим. Дальші довідки можите дістати цілком бизкоштовно від
Карла Блюмквіста,
приватного детектива,
Велика вулиця, 14, Лільчепінг».
— Ну от, — сказав Калле і послинив конверта. — А тепер мерщій до Андерса і Єви-Лотти.
Андерс і Єва-Лотта сиділи на горищі в штабі Білих Троянд. Там було напрочуд затишно. Старе горище правило не тільки за штаб — туди складали також всілякий хатній мотлох, а ще меблі, що віджили своє. Там стояла біла шаховка, недавно винесена з Євиної-Лоттиної кімнати, в кутку тулилися старі стільці, а ще був облуплений, побитий стіл, що на ньому сльотливої пори діти грали в пінг-понг. Однак тепер у Андерса і Єви-Лотти не було часу на пінг-понг. Вони мали по вуха роботи: мусили виготовляти «таємні папери». Кожний готовий документ Андерс клав у бляшану коробку, що була найбільшим скарбом Білих Троянд. Там вони берегли пам'ятки з попередніх воєн між Трояндами: мирні договори, таємні мали, камінці з дивовижними знаками та безліч інших речей, що невтаємниченій особі видалися б просто мотлохом. Та для лицарів Білих Троянд речі в коробці були правдивими клейнодами, що за них вони ладні б віддати життя. Ключ від коробки ватажок носив на шиї і не знімав його ні вдень, ні вночі.
— Де це завіявся Калле? — сказав Андерс, кладучи в коробку новий документ.
— Принаймні недавно ще сидів на дереві, — мовила Єва-Лотта.
Саме тієї хвилини Калле вскочив на горище.
— Кидайте все це, — засапано мовив він. — Треба негайно підписати мир із Червоними Трояндами. В гіршому разі підемо на безоглядну капітуляцію
— Ти збожеволів! — обурився Андерс. — Ми ж тільки почали!
— Однаково! В нас є тепер важливіші справи. Єво-Лотто, тобі дядько Ейнар дуже подобається?
— Дядько Ейнар? Чого б це він мав мені дуже подобатися?
— Адже він усе-таки кузен твоєї мами.
— Ну то й що? Не думаю, щоб він і мамі подобався, — мовила Єва-Лотта. — А коли так, то мені не конче ним захоплюватись. А чого ти питаєш?
— Отже, тобі не дуже буде прикро, якщо ти довідаєшся, що він злодій?
— Та годі тобі! — втрутився Андерс. — Карнавку з грішми вкрав кривий Фредрік, а не дядько Ейнар!
— Цить! Спочатку прочитай ось це, а тоді вже базікай, — сказав Калле і витяг газету.
Андерс і Єва-Лотта прочитали повідомлення про те, що у Стокгольмі вкрадено великі коштовності.
— А тепер послухайте, — мовив Калле.
— Ти часом не захворів? — співчутливо спитав Андерс. Він тицьнув брудним пальцем на інше повідомлення: «Рогатої корови всяк боїться». — Може, це теж про дядька Ейнара?
— Цить, кажу! Єво-Лотто, ти бачила тих двох типів, що допіру стояли за хвірткою й розмовляли з дядьком Ейнаром? То його спільники, і дядько Ейнар якось їх обдурив. Їх звати Крук і Редіґ, вони спинилися в готелі. А коштовності сховані в руїнах замку, — вимовив Калле одним духом.
— У руїнах замку? Ти ж сказав, що вони зупинилися в готелі, — мовив Андерс.
— Крук з Редіґом у готелі! А не коштовності, дурна твоя голово, всілякі смарагди, і платина, і діаманти. Уявіть собі тільки, в підземеллі сховано коштовностей майже на сто тисяч крон!
— Звідки ти знаєш? — недовірливо спитав Андерс. — Тобі дядько Ейнар сказав?
— У мене й своя голова на в'язах є, — відповів Калле. — Як розв'язуєш кримінальну загадку, завше треба рахуватися з імовірністю.
На хвилю в ньому озвався знаменитий детектив Блюмквіст, та скоро знову лишився тільки Калле, що у відчаї вимахував руками, бо не годен був переконати своїх приятелів. Довго йому довелось говорити, поки вони повірили. Та як Калле розповів усе про свої спостереження, про те, як уночі ходив до дядька Ейнара, як знайшов у руїнах перлину і як підслухав розмову, сидячи на клені, то навіть Андерс не міг вийти з дива.