— Згадаєте моє слово — з нього таки буде колись детектив! — вигукнув він. Очі йому горіли. — От краса! Які пригоди нас чекають! Треба негайно братися до діла. Тепер нам не до війни!
— То ось чому, — сказала Єва-Лотта, — ось чому я не можу пройти спокійно повз коробку з печивом! Я хапка на руку, як і дядько Ейнар… Ось що значить мати в родині злодія! Але нехай забирається геть з нашої хати, і то негайно! Ще вкраде наше столове срібло!
— Постривай, не гарячкуй! — мовив Калле. — До того ж у нього тепер є важливіші справи, ніж ваше столове срібло, будь певна. Він у великій скруті, бо Крук і Редіґ надумали не спускати його з ока хоч би на мить.
— Тому він і ліг відразу по обіді! Сказав, що йому недобре.
— Ще б пак! — усміхнувся Андерс. — Але нам треба насамперед підписати мир із Червоними Трояндами. Єво-Лотто, бери білий прапор і йди до них на переговори, хоч вони напевно подумають, що ми з глузду з'їхали.
Єва-Лотта слухняно прив'язала білу хусточку на паличку й пішла до Сікстенового гаража. Звістку про безоглядну капітуляцію Червоні Троянди сприйняли з подивом і невдоволенням.
— Ви часом не подуріли? — зауважив Сікстен. — Ми ж бо тільки почали!
— Ми здаємося на вашу ласку, — сказала Єва-Лотта. — Ви перемогли. Але скоро ми вас знову образимо, тоді з вас полетить пір'я!
Сікстен неохоче склав мирний договір із дуже принизливими умовами для Білих Троянд. Вони повинні були відкладати половину своїх кишенькових грошей на цукерки для Червоних Троянд. А зустрічаючи їх на вулиці, мали тричі низько вклонятися й казати: «Я не гідний ступати по тій самій землі, що й ти, о пане!»
Єва-Лотта підписала договір від імені Білих Троянд, урочисто потиснула Сікстенові руку й помчала назад на горище. Заходячи у хвіртку, вона помітила по той бік вулиці одного з дядькових Ейнарових приятелів.
— Варту виставлено! — доповіла Єва-Лотта Андерсові й Калле.
— Оце буде війна! Не те, що з Червоними Трояндами, — вдоволено сказав Андерс. — Як ти гадаєш, Калле, що нам робити?
Хоч, звичайно, ватажком був Андерс, та він розумів, що в цьому особливому випадку треба слухатися Калле.
— Найперше — знайти коштовності! Треба піти на руїни. Але хтось мусить лишитися стежити за дядьком Ейнаром і тими двома типами.
Хлопці запитально глянули на Єву-Лотту.
— Нізащо! — твердо заявила дівчина. — Я хочу йти шукати коштовності. Крім того, дядько Ейнар лежить у постелі й прикидається хворим, отже, нічого не станеться, поки нас не буде.
— Можна поставити йому під двері коробочку сірників, — запропонував Калле. — Як вона лежатиме на тому самому місці, коли ми вернемось, то це означатиме, що дядько Ейнар нікуди не виходив.
— «Копаємо, хлоп'ята! Дзвенить в руках лопата…» — співав Андерс, коли вони за хвилю бралися стежкою в напрямку руїн.
— Якщо ми когось здибаємо, то скажем, що йдемо копати черв'яків, — сказав Калле.
Але вони не здибали нікого, руїни, як завше, були порожні й тихі. Чути було тільки, як гули джмелі. Зненацька Андерс похопився:
— А як же ми дістанемось у підземелля? Ти, Калле, казав, що коштовності сховані там! Як ти попав туди, коли знайшов перлину?
Отепер для Калле настала велика хвилина!
— Так, як звичайно входять у замкнені двері, — поблажливо сказав він і витяг відмикачку.
Андерс був дужче вражений, аніж сам хотів показати.
— Ну й спритник! — вигукнув він, і Калле сприйняв його слова як комплімент.
Двері подалися на завісах. Можна заходити! І діти кинулись у підземелля, як зграя гончаків.
Години через дві Андерс відклав лопату й промимрив:
— Гарно ми попрацювали, долівка наче тобі грядка на картоплю. І хоч би раз блиснув якийсь діамант! Аж дивно!
— А ти гадав, що ми так зразу й знайдемо їх? — боронився Калле. Він теж був трохи розчарований.
Вони перекопали кожний клаптик долівки у великому льоху, що до нього вели сходи. Але ж той льох був не один! Далі розгалужувалися довгі темні переходи, подекуди частково завалені, що вели до інших склепів і підземних в'язниць. Переходи ті не дуже вабили до себе, та могло ж таке бути, що дядько Ейнар задля певності закопав свій скарб десь далі. А тоді його й за рік не знайдеш. Якщо взагалі він сховав його в руїнах. Калле вже почав трохи сумніватися,
— А перлину ти де знайшов? — спитала Єва-Лотта.
— Біля сходів, — відповів Калле. — Але ми тут уже все перекопали.
Єва-Лотта задумливо скинула оком на сходи. Кам'яна плита, що правила за нижню приступку, не щільно прилягала до землі, бо ледь хитнулась, як Дівчина сіла на неї. Єва-Лотта скочила на ноги.