— Ага, злодії знову злигалися, — мовив Калле. — Однак блискіток їм доведеться пошукати.
— Цікаво, де вони тепер, — мовив Андерс. — А що, як вони чкурнули з міста? Ото, мабуть, люті! Як шершні.
— І, певне, сушать собі голову, хто забрав коштовності!
Єва-Лотта раптом повеселішала.
— А що, як прокрастися до руїн і подивитися, чи вони й досі там длубаються? Коли вони там, то негайно нашлемо на них поліцію, — мовив Андерс. — Хоч як вони зайдуть до підземелля, коли дядько Ейнар не має вже відмикачки?
— У таких типів, як Крук і Редіг, відмикачки в кожній кишені, будь певен, — сказав Калле.
Він зібрав усі клаптики в коробку з-під цигарок і сховав до кишені.
— Це докази, розумієте? — пояснив він Андерсові та Єві-Лотті.
На сонці було дуже парко, і діти швидко засапалися. Вони побоялись іти стежкою до руїн, аби часом не зустріти злодіїв.
— Не треба, щоб вони нас бачили, — пояснив Калле. — Ще запідозрять щось, а тоді нам буде непереливки! Бо той Редіг, видко, не з таких, що стерпить, як хтось втручатиметься в його справи.
— Еге ж, так вони й чекають нас, — мовив Андерс. — Певне, перелякались до смерті, як побачили, що коштовності зникли. Коли тільки дядько Ейнар не повів їх десь у інше місце.
Спинатися на пагорб було важко. Та що робити, як стежкою не можна йти! Довелось і дертися вгору, і лізти рачки, і плазувати, чіпляючись за кущі та за камені. А ще в таку спеку! Єві-Лотті стало млосно. Вона не встигла поснідати, як ішла з дому, тільки запхнула в кишеню кілька булочок.
От і замок. Добре, що вони не йшли стежкою, бо тепер опинилися на майданчику позаду руїн і могли обережно, крадькома виглянути з-за рогу, чи нема якоїсь небезпеки. Та скрізь було тихо. Як завше, гули джмелі, як завше, духмяніла заквітла шипшина і, як завше, були замкнені двері до підземелля.
— Я так і думав! Від них і сліду не лишилося, — сказав Андерс. — Тепер мене довіку мучитиме сумління, що ми не заарештували їх учора ввечері.
— Треба спуститись у підземелля й поглянути, чи справді від них не лишилося сліду, — сказав Калле й дістав із кишені відмикачку.
— Ти орудуєш відмикачкою, як справдешній злодій, — захоплено сказав Андерс, коли двері подалися.
Усі троє разом побігли вниз. Ту ж мить почувся страшний вереск, що покотився луною по всьому замку. То закричала Єва-Лотта. А знаєте чого?
Бо на долівці в льоху хтось лежав. Лежав дядько Ейнар, міцно зв'язаний за руки й ноги, із затичкою в роті.
Перша їхня думка була втекти: адже тепер дядько Ейнар їхній ворог. Однак той ворог був цілком безпорадний. Він благально дивився на них почервонілими очима. Калле підійшов і відтулив йому рота. Дядько Ейнар застогнав.
— Падлюки, що вони зі мною зробили! Боже, як руки затерпли! Розв'яжіть мене!
Єва-Лотта кинулась до нього, та Калле спинив її.
— Стривай, — мовив він, зніяковівши. — Перепрошую, дядьку Ейнаре, але спершу нам доведеться покликати поліцію.
Він сам дивувався зі своїх слів: отак заявити дорослій людині!
Дядько Ейнар кучеряво вилаявся, тоді знов трохи постогнав.
— Ага, то я вам маю дякувати за цю розвагу! І як я не здогадався? Знаменитий детектив Блюмквіст!
Дітям тяжко було слухати той стогін.
— Якого біса ви лупите на мене очі! — закричав дядько Ейнар. — Ідіть кличте лягавих, шмаркачі! Але хоч води могли б мені дати!
Андерс помчав до старого колодязя на подвір'ї замку й набрав у бляшаний коряк, що лежав коло нього, чистої, холодної води. Тоді приклав коряка до вуст дядькові Ейнарові.
Той став пити так, наче досі ніколи не бачив води. Потім знову заскиглив:
— Ох, як руки болять! Калле не міг далі витерпіти.
— Якщо ви твердо пообіцяєте, що не спробуєте втекти, то ми, може, попустимо вам мотузку.
— Обіцяю все, що хочете, — мовив дядько Ейнар.
— Та й, зрештою, не варто пробувати, бо як одне з нас побіжить до поліції, двоє залишаться стерегти вас. І ноги у вас зв'язані.
— Ти хлопець надзвичайно кмітливий, нічого не скажеш, — мовив дядько Ейнар.
Андерс насилу розв'язав мотузку в нього на руках. Спершу, мабуть, дядькові Ейнарові ще дужче заболіло, бо він довго сидів, похитуючись, і стогнав.
— Відколи ви так лежите? — спитала Єва-Лотта тремтячим голосом.