— З учорашнього вечора, люба панночко, — відповів дядько Ейнар. — І все завдяки вам.
— Шкода, звісно, — сказав Калле. — Дуже вас перепрошуємо, але все ж таки доведеться покликати поліцію.
— А може, домовимося з вами? — спитав дядько Ейнар. — До речі, як ви, в дідька, зуміли все винюхати? Ну, та байдуже, коштовності тепер у вас, а найважливіше, що вони знайшлися. Правда, пане знаменитий детективе? То чому ж вам не відпустити нещасного грішника задля давньої приязні?
Діти принишкли.
— Єво-Лотто, — звернувся дядько Ейнар до дівчини, — невже ти захочеш, щоб твій родич попав до в'язниці?
— Якщо хтось завинив, — сказала Єва-Лотта, — то мусить відповідати.
— Ми не можемо зробити інакше, — мовив Калле. — Андерсе, скочиш?
— Так.
— Прокляті вилупки! — вилаявся дядько Ейнар. — І чому я вам не поскручував в'язів, поки ще мав час?
Андерс двома стрибками здолав сходи. Лишилося тільки вибігти в двері. Але там хтось стояв. Двоє чоловіків заступили йому дорогу. Один, блідий на виду, тримав у руках револьвера.
— О, ми, здається, нагодилися на родинне свято! — зареготав Блідий. — Приятель дітей у колі своїх улюбленців! Така зворушлива сцена, що не завадило б зняти її та помістити в газеті. Ні, Ейнаре, не зрозумій мене хибно, я маю на думці не «Поліційні вісті». Адже є й інші газети!
Він замовк і став оглядати револьвера.
— Шкода, що ми перебили вам, — повів далі Блідий. — Якби ми трохи затрималися, то твої малі друзі звільнили б тебе, і ти швидше знайшов би блискітки, не те що вчора ввечері!
— Послухай мене, Артуре, — сказав дядько Ейнар. — Присягаюся, що…
— Ти вже вчора досить наприсягався, — перебив його Блідий. — Коли тобі захочеться сказати, де ти сховав брязкальця, тоді розтуляй писок. А поки що цить! І тримати ми тебе будемо лежма, як пляшку з мінеральною водою. Думаю, що твої маленькі друзі не заперечуватимуть, як я знову зв'яжу тобі руки? І ти не дуже голодний і не дуже спраглий, еге ж? Бо, на жаль, можу тобі дати лиш пожувати хусточку. Поки ти порозумнішаєш.
— Артуре! — вигукнув розпачливо дядько Ейнар. — Ти мусиш мене вислухати! Знаєш, хто все загарбав? Оці шмаркачі! І вже хотіли привести лягавого, як ви нагодилися. Далебі, я ніколи не сподівався, що так зрадію, угледівши ваші пики! Але тепер ви прийшли на диво вчасно!
Якусь хвилину панувала мовчанка. Бліде обличчя з неспокійними очима повернулося до дітей. Калле відчув, що надходить страшна небезпека. Це було навіть не те, що стояти перед дядьковим Ейнаровим револьвером.
Мовчанку порушив той, що його Калле назвав Відразним.
— А може, він цього разу не бреше, Артуре?
— Може, й не бреше, — відповів Артур. — Ми скоро взнаємо.
— Дітей полиши мені, — сказав дядько Ейнар, — я з них швидко витрушу те, що нам треба.
Андерс, Калле і Єва-Лотта аж побіліли на виду. Калле правду казав — це не те, що війна Троянд.
— Артуре, — мовив дядько Ейнар, — коли ти нарешті розчовпав, що я не маю наміру пошити вас у дурні, то повинен зрозуміти й те, що тепер нам як ніколи треба триматися разом. Розріж-но мотузку, — він показав на свої зв'язані ноги, — і будемо кінчати справу. Мені здається, що нам давно час ушитися звідси.
Артур мовчки підійшов і розрізав мотузку. Дядько Ейнар насилу підвівся й потер закляклі ноги.
— Це була найдовша ніч у моєму житті, — сказав він.
Його приятель Артур скривив глузливо рота, а Відразний хрипко засміявся.
Дядько Ейнар підійшов до Калле і взяв його за підборіддя.
— То як, знаменитий детективе, вже не кличеш поліції?
Калле мовчав. Гру програно, і він знав це.
— Скажу тобі, Артуре, що ці дітлахи дуже кмітливі. І я не вельми здивуюся, коли вони чемно й слухняно розкажуть дядькові Ейнарові, де сховали коштовності.
— Тут їх нема, а де вони, ми не скажемо, — вперто заявив Андерс.
— Послухайте мене, діти, — мовив дядько Ейнар. — Ось ці два добрі дядечки вчора не так мене зрозуміли. Їм здалося, що я знаю, де коштовності, але не хочу признатися, куди їх сховав. І вони дали мені цілу ніч на роздуми. Я вже сказав, що то була найдовша ніч у моєму житті. Тут, у льоху, вночі темнувато. Властиво, зовсім темно, хоч в око стрель. Та ще й холодно. І спиться погано, як у тебе зв'язані руки й ноги. І голод та спрага долягають. Куди приємніше лежати вдома, у мами, й спати собі в ліжку, правда, Єво-Лотто?
Єва-Лотта позирнула на дядька Ейнара так само, як тоді, коли він мучив її улюблену кицьку.
— Пане детективе, — повів далі дядько Ейнар, — а як ти дивишся на те, щоб перебути одну або, скажімо, кілька ночей тут, у руїнах? Або, може, і всі ті ночі, що тобі лишилися в житті.