— Хтозна, — мовив дядько Ейнар. — Уяви собі, що зараз уродиться старий, оброслий мохом привид і вщипне тебе — отак!
— Ой! — верескнула Єва-Лотта. — Не щипайте! Тепер у мене лишиться на руці синець.
Вона обурено терла руку.
Калле й Андерс нишпорили навкруги, як два мисливські собаки.
— От якби тут можна було лишитися на скільки сам схочеш, — став мріяти Андерс. — Накреслили б план підземелля, а тоді влаштували б потаємне сховище.
Він зазирав у темні переходи, що розгалужувалися на всі боки.
— Тут можна два тижні шукати людину й не знайти. Найкращий сховок, як щось накоїв і не хочеш, аби тебе спіймали.
— Ти так гадаєш? — спитав дядько Ейнар. Калле ходив і винюхував щось майже при самій долівці.
— А що це ти там робиш? — здивувався дядько Ейнар.
Калле зашарівся.
— Та хотів поглянути, чи не лишилось якихось слідів від тих, що тут були ув'язнені.
— От дурний, таж відтоді тут побували сотні людей! — мовила Єва-Лотта.
— Дядько, либонь, не знає, що наш Калле — детектив? — трохи зверхньо заявив Андерс.
— Диви, а я не знав! — мовив дядько Ейнар.
— Авжеж, та ще й найкращий на нинішній день. Калле злісно лупнув очима на Андерса.
— Який там найкращий, — мовив він. — Але я люблю думати про такі речі. Ну, про злочинців, як їх ловлять… Хіба це щось погане?
— Зовсім ні, любий мій. Сподіваюсь, що ти скоро спіймаєш їх цілу купу, пов'яжеш та й відведеш у поліцію.
Дядько Ейнар голосно заіржав. Калле розсердився, але нічим не показав того. Ніхто його не трактує поважно…
— Не видумуй собі казна-що, — мовив Андерс. — У нашому містечку за весь час найбільший злочин стався, коли кривий Фредрік одної неділі украв із захристії карнавку з грішми. Та й то потім він сам її віддав, як витверезився.
— А тепер кожну суботу й неділю просиджує в буцегарні, тож не може ще раз украсти карнавки, — засміялася Єва-Лотта.
— А то Калле влаштував би на нього засідку й застукав би його на гарячому! — докинув Андерс. — Принаймні хоч когось та спіймав би.
— Ну, не ображаймо знаменитого пана детектива, — втрутився дядько Ейнар. — Ось побачите: одного чудового дня він ще себе покаже — посадовить за грати негідника, що поцупить шоколадку в його батька.
Калле лютував. Хай іще Андерс та Єва-Лотта беруть його на глузи, але вже комусь іншому, а надто цьому єхидному дядькові Ейнарові, зась!
— Авжеж, любий Калле, — провадив той, — ти далеко сягнеш, як тебе ніхто не зупинить. Е ні, цього вже не можна!
Останні слова стосувались Андерса, що дістав олівчика й лаштувався підписатися на мурі.
— А чому не можна? — спитала Єва-Лотта. — Підпишемося всі й поставимо дату. От буде цікаво! Може, колись ми прийдемо сюди, як будемо вже старі-престарі, десь аж по двадцять п'ять років матимем. Прийдемо й побачимо свої прізвища. Уявляєте собі?
— Авжеж, і згадаємо нашу давноминулу молодість, — сказав Андерс.
— Ну, про мене, робіть як хочете, — погодився дядько Ейнар.
Калле трохи гнівався й спершу не хотів підписуватись, але потім передумав, і незабаром на стіні рядком красувалися наймення: Єва-Лотта Лісандер, Андерс Бенгтсон, Калле Блюмквіст.
— А ви, дядьку, хіба не підпишетесь? — спитала Єва-Лотта.
— Ні, я цілком певний, що втримаюся, — відповів дядька Ейнар. — Між іншим, тут холодно й вогко, і мої старі кістки дають себе знати. Ходімо вже на сонце!.. І ще одне, — повів він далі, коли двері за ними зачинилися: — Нас тут не було, збагнули? Нікому ні слова.
— Як — нікому не казати? — обурилась Єва-Лотта.
— Ні, моя прекрасна панночко! Це державна таємниця, — мовив дядько Ейнар. — І не забудь цього, а то я знову тебе вщипну.
— Спробуйте-но! — мовила Єва-Лотта.
Сонце засліпило їх, як вони вийшли з темного підземелля, а спека здавалася майже нестерпною.
— А може, я доскочу вашої ласки лимонадом і тістечками, га? — запропонував дядько Ейнар.
Єва-Лотта милостиво кивнула:
— Часом ви, дядьку, можете щось гарне придумати!
Вони сіли в літній кав'ярні до столика біля самого поруччя на березі річки. Звідси можна було кидати крихти жадібним окунцям, що підпливали до берега й замалим не вистрибували з води. Високі липи кидали приємну тінь на столик. А як дядько Ейнар замовив тацю тістечок і три пляшки лимонаду, то навіть Калле почав вважати, що дядькову присутність у місті можна стерпіти.
Дядько Ейнар погойдався на стільці, кинув кілька кришок окуням, потарабанив пальцями об стіл, трохи посвистів і врешті мовив: