— Слухайте, — мовив він хрипким глухуватим голосом. — Ви тут знайшли папірець. Давайте його сюди. Він мені потрібен. Ану, мерщій!
Діти вражено пороззявляли роти. Вони б не так здивувались, якби він звелів їм хором заспівати «Зайчику-побігайчику». А може, їм учулось? Щоправда, вони знали, що серед убивць трапляються божевільні, але навіть навіженому навряд чи могла знадобитися мапа Червоних Троянд із написом: «Копайте тут!»
«Дідько з ним, нехай бере собі мапу, якщо вона йому така потрібна», — міркував Андерс, що мав карту в кишені.
Однак у найкритичніші хвилини все-таки найкраще міркував Калле. Він миттю збагнув, якого папірця вимагає від них убивця. І відразу йому стало зрозуміле й усе інше. Калле ніби читав злочинцеві думки. Цей тип спокійно вбив людину і тепер, мабуть, теж озброєний. Одного свідка він уже пробував спекатись затруєним шоколадом. Калле втямив, як у них мало шансів вийти звідси живими. Навіть коли Андерс віддасть папірця і їм пощастить переконати вбивцю, що вони навіть не бачили векселя, то все одно їм край. Бо ж убивця напевне розуміє, що зрадив себе. І якщо він хотів позбутися одного свідка, то тим паче не залишить аж трьох свідків, що могли б його впізнати.
Звісно, Калле не думав про все це так докладно, він тільки розумів, що їм загрожує, і похолов зі страху. Та він сердито сказав сам собі: «Потім будеш боятись, якщо тільки настане те «потім».
А тепер треба виграти час, ох як треба!
Андерс уже хотів витягти мапу з кишені, аж раптом Калле стусонув його під ребра й засичав.
— Нон-е тот-рор-е-боб-а!
— Ви чули, що я сказав! — мовив старший брат Клас. — У кого з вас папірець?
— Тут його нема, — відповів Калле.
Андерс радше віддав би цьому типові мапу, може, тоді б цей тип їх відпустив. Але ж він розумів, що Калле краще знає, як треба поводитись із злочинцями. Тому змовчав.
Чоловік біля дверей осатанів.
— А де ж? — верескнув він. — Давайте його! Калле гарячково міркував. Як він скаже, що
папірець у поліції, чи дома в Єви-Лотти, чи десь надворі в Преріях, то їм буде край. Він розумів, що їм нічого не загрожує доти, доки вбивця сподівається відібрати папірця.
— Ми сховали його на верхньому поверсі, — повагавшись, заявив Калле.
Старший брат Клас весь тремтів. Він витяг із задньої кишені револьвера, Єва-Лотта заплющила очі.
— Швидше! — крикнув старший брат Клас. — Може, така цяцька трохи вас піджене!
І він погнав дітей із вітальні, де старша сестра Ліліан мала ввечері влаштувати бенкет.
— Нон-е поп-о-сос-поп-і-шош-а-йой-тот-е, — прошепотів Калле. — Зоз-а-рор-а-зоз поп-рор-и-йой-дод-е поп-о-лол-і-цоц-і-я.
Андерс і Єва-Лотта вражено глянули на нього. Як це поліція може зараз прийти? Невже він гадає, що може передавати свої думки на відстані? А все ж вони слухняно пішли повільніше: ледве переставляли ноги й спотикалися об кожний поріг. Андерс навіть посковзнувся й упав зі сходів, як раніше, тоді, тисячу років тому, коли вони билися з Червоними Трояндами.
Старший брат Клас просто нетямився з люті. Йому страх як кортіло поквитатися з цими вилупками! Але спершу він повинен забрати вексель. О, як він їх ненавидів! Здавалось, вони й самі не знали, в якому кутку сховали папірця.
А діти, не поспішаючи, ходили з покою до покою й стурбовано проказували:
— Ні, не тут!
Легше було б гнати перед собою череду здичавілої худоби. Клятущі діти спинялися то висякатись, то почхати, то поплакати — тобто здебільшого, звісно, ревла дівчинка.
Нарешті вони опинилися в невеличкому покої з обдертими шпалерами XVIII сторіччя. Єва-Лотта знову схлипнула, згадавши, що колись їх із Калле замкнули тут — давно-предавно, як вони ще були молоді й щасливі.
Калле почав нишпорити вздовж стін.
— Мабуть, і тут нема, — сказав він.
— Еге, я теж думаю, що не тут, — підтримав його Андерс.
Але то була остання кімната в будинку! Старший брат Клас несамовито заверещав:
— Надумали обдурити мене, га? Гадаєте, що я не розумію? Послухайте: негайно давайте мені папірця! А як забули, де він, то нарікайте на себе. Як за п'ять секунд не буде папірця, я постріляю всіх трьох.
Він став спиною до вікна й націлився в дітей. Калле збагнув, що вбивця не жартує й зволікати довше не можна. Він кивнув Андерсові.
Андерс підійшов до стіни, з якої клаптями висіли шпалери, витяг руку з кишені й на мить засунув за шпалери. А як витяг назад, у ній був папірець.
— Ось він, — сказав Андерс.
— Чудово, — втішився старший брат Клас. — Стійте там, де стоїте, а ти подаси мені папірця.