— Добрий день, — нерішуче привітався він.
Єва-Лотта стояла за хвірткою і, як казав Андерс, Дурнувато усміхалася.
— Добрий день. Як тебе звати?
Хлопчик уважно оглянув її синіми очима і, видно, не дуже купився на ту дурнувату посмішку.
— Мене звати Расмус, — відповів він, виводячи великим пальцем ноги візерунки на жорстві, якою була посилана стежка. Тоді підійшов ближче, просунув трохи кирпате веснянкувате личко між штахетинами хвіртки й побачив Калле й Андерса, що сиділи на траві. І його насторожене обличчя розцвіло широкою захопленою усмішкою.
— Добрий день, — мовив він. — Мене звати Расмус.
— Так, ми вже чули, — поблажливо мовив Калле.
— Скільки тобі років? — спитала Єва-Лотта.
— П'ять, — відповів він. — Але на той рік буде шість. А тобі скільки буде на той рік?
Єва-Лотта засміялася.
— На той рік я вже буду старою тіткою, — відповіла вона. — А ти що тут робиш, може, живеш у Ек-люндів?
— Ні, — відповів Расмус, — я живу у свого тата.
— А він живе в Еклюндовій віллі?
— Певне, що так, — ображено мовив Расмус. — А то я б не міг жити в нього, розумієш?
— Залізна логіка, Єво-Лотто, — сказав Андерс.
— Її звати Єва-Лотта? — спитав у нього Расмус, показуючи на Єву-Лотту великим пальцем ноги.
— Так, її звати Єва-Лотта, — відповіла вона. — І їй здається, що ти гарний хлопчик.
А оскільки Червоних Троянд ще не видно було, вона швидко перелізла через хвіртку до гарного хлопчика в Еклюндовому садку.
Расмус не міг не помітити, що тут є принаймні одна особа, яка ним зацікавилася, і вирішив відповісти чемністю на чемність. Треба було тільки знайти відповідну тему для розмови.
— Мій тато робить бляху, — подумавши, сказав він.
— Бляху? — перепитала Єва-Лотта. — То він бляхар?
— Е ні, — відповів Расмус, — він професор, що робить бляху.
— Ой, як добре! То, може, він зробить деко моєму татові, — сказала Єва-Лотта. — Він пекар, розумієш, і йому треба хтозна-скільки дек.
— Я попрошу тата, щоб він зробив деко твоєму татові, — приязно мовив Расмус і засунув свою долоньку в руку Єви-Лотти.
— Тьху, Єво-Лотто, та кинь ти вже теревенити з отим малям, — сказав Андерс. — Червоні от-от надійдуть!
— Не хвилюйся, — заспокоїла його Єва-Лотта. — Я перша потрощу їм довбешки.
Расмус вражено глянув на неї.
— Кому ти потрощиш довбешки? — захоплено спитав він.
І Єва-Лотта почала йому розповідати. Про багаторічну війну Червоних Троянд із Білими. Про шалену гонитву за ворогом вулицями та провулками, від якої луна котилася по цілому місту, про небезпечні доручення, таємні накази та напружене стеження за ворогом темними ночами. Про прехвального Мумрика і про те, як сюди от-от з'являться Червоні Троянди, люті, мов шершні, і яка тоді відбудеться велична битва.
І Расмус усе зрозумів. Принаймні зрозумів, у чому полягає сенс життя. У тому, щоб стати Білою Трояндою, бо нічого кращого за це у світі просто немає. В найглибшій глибині його п'ятирічної душі тієї миті зродилося шалене бажання бути таким, як Єва-Лотта, і Андерс, і — як звати того другого хлопця? — Калле! Бути таким самим великим і дужим, і трощити довбешки Червоним Трояндам, і вигукувати бойовий поклик, і скрадатися в темряві, і все інше. Очі його були по вінця сповнені туги, коли він, дивлячись на неї, благально спитав:
— Єво-Лотто, а я не можу також стати Білою Трояндою?
Єва-Лотта жартома дала йому легенького щигля по веснянкуватому носику й відповіла:
— Ні, Расмусе, ти ще надто малий.
Расмус розсердився. Його опановував справедливий гнів, коли він чув ці ненависні слова: «Ти ще надто малий». А чув він їх ненастанно. Він люто глянув на Єву-Лотту і сказав:
— То ти дурна.
Після цієї заяви він перестав цікавитись нею. Краще він запитає хлопців, чи йому не можна стати Білою Трояндою.
Вони стояли біля хвіртки і зацікавлено дивилися на щось біля повітки.
— Расмусе, — спитав той, що звався Калле, — чий то мотоцикл?
— Татів, а чий же? — відповів Расмус.
— Ти ба! — мовив Калле. — Професор, що їде на мотоциклі, — ото видиво! Мабуть, його борода заплутується в колесі.
— Яка борода? — сердито сказав Расмус. — У тата нема бороди.
— Нема? — засумнівався Андерс. — У всіх професорів є борода.
— А от і нема, — сказав Расмус і поважно рушив назад до веранди. Мовляв, вони всі дурні і він більше не буде з ними говорити.
Та опинившись у безпеці на веранді, він обернувся і гукнув тій трійці біля хвіртки:
— Пхе на вас, ляпали! Ви дурні! Мій тато — професор без бороди, і він робить бляху!