— Послухайте мене, почекаймо трохи, побачимо, хто то приїхав, — сказав Калле.
— Навіщо? — заперечила Єва-Лотта. — Гадаєш, це якісь сновиди, що задумали вбивство?
Не встигла вона договорити, як перед хвірткою вілли вигулькнуло двоє чоловіків не далі як за двадцять п'ять метрів від них. Можна було почути, як легенько зарипіли завіси на хвіртці, коли ті двоє відчинили її і зайшли на подвір'я. Справді зайшли!
— Мерщій у канаву! — пошепки наказав Калле.
За мить вони всі троє вже лежали в канаві, ледь висунувши носи з неї, аби видно було, що діється в професоровому садку.
— Пусте, вони, мабуть, запрошені до професора, — прошепотів Андерс.
— Ти так думаєш? — спитав Калле.
Якщо це професорові гості, то вони якось дивно поводяться. Коли хтось бажаний гість, то він не скрадатиметься так, наче боїться, щоб його не спіймали. Не нишпоритиме навкруги будинку, не пробуватиме, чи зачинені двері й вікна. Бажаний гість, коли будинок замкнений, не приставлятиме драбини до відчиненого вікна на другому поверсі й не лізтитме нею вгору.
А саме так робили ті двоє нічних відвідувачів.
— Ох, я вмираю! — насилу вимовила Єва-Лотта. — Дивіться, вони ж лізуть до хати!
І справді вони полізли, якщо вірити власним очам.
Білі Троянди лежали в канаві й перелякано дивилися на вікно, в якому грайливо колихалася фіранка. Минула вічність. Вічність очікування. Вічність тиші, в якій чутно було тільки їхній схвильований віддих і легеньке шелестіння досвітнього вітру у вишневому листі.
Нарешті один із них знов з'явився на драбині. Він щось ніс на оберемку. Господи Боже, що він несе?
— Расмуса, — прошепотіла Єва-Лотта, побілівши на виду. — Дивітся, вони викрадають Расмуса!
Ні, цього не може бути, думав Калле. Просто такого не може статися. Тут ні. Можливо, в Америці — про таке пишуть у газетах, — але не тут.
Та, видно, це могло статися й тут. Чоловік таки ніс Расмуса. Він обережно тримав його в обіймах, а Расмус спав.
Коли чоловік зник зі своєю ношею за хвірткою, Єва-Лотта захлипала. Вона обернула бліде обличчя до Калле й жалібно заскиглила так самісінько, як тоді, коли Андерс висів на кущі.
— Що нам робити, Калле, що нам робити?
Проте Калле був надто проголомшений, щоб сказати якесь путнє слово. Він хапливо провів пальцями по чубові і, заникуючись, мовив:
— Я не знаю… нам… нам треба…
Він щосили намагався перебороти прикру скутість, яка заважала чітко думати. Тут скоро мало щось статися. Та Калле не міг здогадатися, що саме. Добре подумавши, він зрозумів, що їм не пощастить привести поліцію. Ті негідники устигли б викрасти десяток дітей, поки наспіла б поліція. А крім того… Той чоловік ішов назад. Уже без Расмуса.
— Напевне поклав його в машину, — прошепотів Андерс.
А Єва-Лотта приглушено захлипала.
Вони стежили за викрадачами, витрішивши з ляку очі. Ох, які ж на світі є мерзотники… які страшні лиходії!
Та ось відчинилися двері з веранди, і вони побачили другого грабіжника.
— Швидше, Ніке, — сказав він притишеним голосом. — Не гаймося!
Той, що звався Ніке, квапливо піднявся на веранду, і обидва вони знову зникли в будинку. Тоді Калле стрепенувся.
— Ходімо, — схвильовано прошепотів він, — ходімо, ми повинні викрасти в них Расмуса!
— Якщо встигнемо, — мовив Андерс.
— Так, якщо встигнемо, — погодився Калле. — Як ви гадаєте, де стоїть машина?
Машина стояла далеченько, біля вершка пагорба. Білі Троянди кинулися туди. Вони швидко, нечутно бігли вздовж канави, страшенно раді, що зараз видеруть Расмуса з розбійницьких пазурів. Страшенно раді, але й страшенно налякані.
Останньої миті вони помітили, що машину охороняють: з протилежного боку дороги стояв якийсь чоловік. На щастя, він стояв спиною до них і залагоджував свою дуже особисту справу, а то б неодмінно помітив їх. Вони блискавично кинулися під захист кущів. Ще мить, і вони не встигли б. Чоловік, видно, почув якийсь шурхіт і стривожився, бо швидко обернувся і перейшов на їхній бік дороги. Там він зупинився і підозріливо втупився в кущі, де вони сховалися. Невже не почув гучного стукоту їхніх сердець і схвильованого віддиху?
Їм навіть здалося дивом, що він справді цього не почув. Чоловік трохи постояв, наслухуючи, тоді завернув до машини, заглянув у бічне вікно й почав неспокійно ходити дорогою туди й назад. Часом він спинявся і пильно вдивлявсь у напрямку вілли. Мабуть, думав, що його спільники надто забарилися.