— Твій хазяїн сказав тобі, чому він хотів убити мене? — Запитав я.
Він провів язиком по пересохлих губах і обернувся, зі страхом дивлячись на насування Хаосу.
— Він сказав, що ти його ворог. Але чому — він ніколи не пояснював. Він сказав, що все має статися сьогодні, що він хоче, щоб це трапилося сьогодні.
— Чому сьогодні?
Він коротко посміхнувся.
— Припускаю, тому, що сьогодні Вальпургієва ніч, — відповів він. — Хоча він нічого і ніколи про це не говорив.
— І це все? Він ніколи не згадував, звідки він? — Запитав я.
— Одного разу він згадував місце, зване осередком Чотирьох Світів, згадав так, немов це мало для нього дуже велике значення.
— І ти ніколи не запідозрив, що він просто використовує тебе?
Мелман посміхнувся.
— Звичайно я розумів, що він використовує мене. Ми всі так чи інакше кого-небудь використовуємо. Так уже влаштований світ. Але за це він платив знаннями та владою, яку давав мені. І мені здається, що його обіцянка ще може бути виконана.
Він раптово немов побачив щось за моїм плечем. Це, напевно, самий древній трюк у світі, але я все-таки обернувся.
Там нікого не було. Я негайно знову повернувся обличчям до нього.
У його руці блиснув чорний кинджал, який він, мабуть, ховав у рукаві. Він кинувся на мене, роблячи випад і в той же час бурмочучи нове заклинання.
Я відступив на крок і змахнув плащем. Він сяк-виплутався з складок, відскочив убік, розвернувся і знову кинувся на мене.
Тепер він, присівши, як видно, мав намір дістатися до мене знизу. Його губи продовжували ворушитись. Я спробував вдарити його ногою по руці, яка стискала кинджал, але він встиг її відвести. Тоді я піймав в'юнкий плащ за лівий край і обмотав тканиною руку.
Коли він завдав нового удару, я блокував випад і спіймав його за плече, стиснувши біцепс. Трохи присівши, я потягнув його вперед на себе, схопивши за ліве стегно правої рукою, потім випростався, піднявши його високо в повітря, і пожбурив геть.
Коли я по інерції розвернув корпус, то побачив раптом, що я наробив.
Повністю зосередивши свою увагу на супротивнику, я втратив з виду швидість стискання кордону все руйнуючого смерчу. Кордон Хаосу виявився набагато ближче, ніж я очікував, і у Мелмана залишилося часу лише на саме коротке із проклять, перш ніж смерть забрала його туди, де він вже ніколи не зможе когось проклинати.
Мені залишалося лише вилаятися наостанок. Напевно у Мелмана можна було б вивудити ще якісь додаткові відомості.
Я похитав головою, стоячи в центрі все ще триваючого скорочення острівця світу.
День ще не скінчився, а вже став днем моєї самої пам'ятної Вальпургієвої ночі.
4
Зворотний шлях був довгим. По дорозі я змінив костюм.
Вихід з мого лабіринту привів мене, як виявилося, на вузьку вуличку — Щілина між двома брудними цегляними стінами.
Все ще йшов дощ, і день наближався до вечора. На іншій стороні вулиці, на краю світлового озера, що відкидалося єдиною цілою вуличною лампою на стовпі, я побачив свою машину.
На секунду я з тугою подумав про сухий одяг в багажнику, потім попрямував знову до будинку з вивіскою «Склади Брута».
У вікні першого поверху горіло тьмяне світло, кидаючи слабкий відсвіт на вхідні двері, які без цього залишалися б зовсім неосвітленими. Я почав повільно підніматися по щаблях, абсолютно промоклий і помірно насторожений.
Двері квартири Мелмана були не замкнені, я повернув ручку і увійшов. Включивши світло, я замкнув їх за собою.
Швидко пройшовши по кімнатах, я переконався, що квартира покинута. Я переодягнувся, скориставшись платтяною шафою Мелмана. Його штани виявилися мені трохи завеликі в поясі і по довжині. Карти, щоб вони не промокли, я поклав у нагрудну кишеню.
Другий ступінь.
Я почав систематичний обшук квартири. Кілька хвилин потому я наткнувся на його окультний щоденник, який зберігався в замкненому ящику нічного столика. Він був такий же неохайний, як і вся ця квартира, з неправильно написаними або викресленими словами, з плямами від пива і кави.
У ньому я виявив масу відповідних відомостей упереміж з особистим матеріалом — сни, медитація і так далі. Я почав гортати щоденник, намагаючись відшукати місце, де описувалася б зустріч Мелмана з господарем.
Я нарешті знайшов це місце і уважно переглянув. Опис цієї події займав досить багато сторінок і складався, в основному, з незвичайних захоплень з приводу функціонування Дерева. Я вже майже вирішив відкласти цей зошит до кращих часів, як раптом, пробігаючи вже останні сторінки, натрапив на вірш. Манера нагадала мені Суінберна — надто багато ілюзій, рваний ритм, але справа була не в цьому. В очі мені кинулася стрічка: «Нескінченні відображення Амбера, забарвлені його зрадницькою плямою…»