Тут теж було забагато алітерацій, але для мене важливішим за все був сенс. Зміст рядка розбудив в мені заснуле на якийсь час почуття вразливості і змусив діяти поспішніше. Раптово мені нестерпно захотілося швидше забратися звідси і якнайдалі, щоб спокійно обдумати становище, що склалося.
Більше в кімнаті нічого несподіваного не виявилося. Я зібрав купу старих газет, які у надлишку валялися всюди, відніс їх у ванну і там підпалив, відкривши вікно назовні для припливу свіжого повітря. Потім я відвідав святилище Мелмана, притягнув до ванної картину з Деревом Життя і згодував її вогню. Потім я вимкнув у ванній світло і прикрив двері.
Так, мабуть, критик, мистецтвознавець з мене не вийшов би.
Я попрямував до книжкових полиць, де височіли пачки різноманітних паперів і почав їх переглядати. Я розібрав вже другу пачку до половини, коли цю діяльність перервав раптовий телефонний дзвінок.
Світ навколо мене, здавалося, застиг, а мої думки помчали навскач.
Ну, звичайно, сьогодні день, коли, як передбачалося, я повинен був дістатися до квартири Мелмана і загинути тут.
Цілком прийнятними здавалися шанси, що якщо щось сталося, то вже завершилося до даного моменту.
Тому міг дзвонити сам П, щоб дізнатися, чи можна вже відправляти мій некролог друзям і родичам.
Я обернувся і відшукав поглядом телефон, який стояв під стіною в спальні. І тут же зрозумів, що мені потрібно зняти трубку.
Поки я йшов до телефону, він задзеленчав два або три рази — від дванадцяти до вісімнадцяти секунд. За цей термін мені потрібно було вирішити, якою буде моя відповідь.
Жарт, образа чи загроза?
Або… спробувати видати себе за Мелмана?
А раптом щось вийде? Розсудливість диктувала останній варіант, що давав не менше задоволення, ніж інші, і в разі успіху я міг дізнатися дуже багато.
Мабуть варто спробувати. Я вирішив обмежитися односкладовими відповідями, прикинувшись пораненим, який задихається і втрачає свідомість. Я підняв трубку, приготувавшись почути хоча б голос П і визначити, чи знаю я його.
— Так?
— Ну? Готово? — Почулося з трубки.
Чорт забирай! Це була жінка. Значить, я неправильно використовував займенник, неправильно припускав стать, невірно ставив питання. Один з двох — це зовсім непогано, а?
Я невиразно простогнав у відповідь.
— Так…
— Що трапилося?
— Я поранений, — промимрив я.
— Це серйозно?
— Здається… не знаю… У мене щось… Тут… Краще б подивитися…
— Що таке? Це він тебе?
— Так… мені важко говорити… голова крутиться… приходь…
Я випустив трубку на важіль і самовдоволено посміхнувся. Зіграно було вельми непогано і, схоже, що я її переконав.
Я пройшов у вітальню, сів в те ж саме крісло, яке займав не так давно, посунув ближче столик з великою попільничкою і потягнувся за улюбленою трубкою; час трохи відпочити і поміркувати.
Але кілька секунд по тому я відчув знайомий, майже електричний свербіж.
Частку миті потому я був уже на ногах, схопив попільничку — недопалки полетіли в різні боки, як кулі — проклинаючи в котрий раз свою власну тупість.
Одночасно, гарячково крутив головою на всі боки, озираючи кімнату.
Ось вона! Поруч з фортепіано біля червоного драпірування, приймає форму…
Я почекав, поки неясний силует повністю оформився, і з усіх сил жбурнув попільничку.
За мить вона вже стояла там — висока, зі світло-каштановим волоссям, темноока, стискаючи в руці щось на зразок автоматичного пістолета тридцять восьмого калібру.
Попільничка вдарила її в живіт, і вона зі стогоном склалася навпіл.
У ту ж мить я висмикнув пістолет з її рук і відкинув його в протилежний кут кімнати.
Потім я схопив її за обидва зап'ястя, стиснув і жбурнув у найближче крісло, не випускаючи її рук. У лівій руці вона ще тримала Карту. Це було зображення вітальні Мелмана, і зроблена Карта була в тому ж стилі, що і Дерево Життя, і Карти в моїй кишені.
— Хто ти? — Гаркнув я.
— Ясра, — процідила вона у відповідь. — А ти — мрець.
Вона широко розкрила рот, і голова її впала до моєї руки. Я відчув вологе дотик її губ до шкіри мого передпліччя. Ліва моя рука продовжувала притискати її кисть до підлокітника крісла. У наступну секунду я відчув у цьому місці пекучу біль.