Я зітхнув, і попросив у стюардеси що-небудь випити. Тепер я рухався в Альбукерк зі склянкою в руці. На машині було б потрібно занадто багато часу. Короткий шлях через Відображення теж неможливий — я ніколи там не був і не знав, як знайти потрібне місце.
А шкода. Мені придалася б там моя машина.
Ймовірно, Люк зараз в Санта-Фе.
Я не поспішаючи робив ковток за ковтком і роздивлявся в ілюмінатор хмари. Те, що я спостерігав, відповідало моєму настрою, тому я дістав з сумки припасену книжку і читав до тих пір, поки ми не почали зниження. Тоді я знову виглянув у вікно — до обрію тяглися все ті ж нескінченні гряди хмар. Хриплуватий голос запевняв мене, що погода прекрасна.
Я чомусь згадав про батька. Десь він зараз?..
Я вийшов з будівлі терміналу, минув магазин сувенірів, набитий індіанською продукцією, мексиканськими горщиками й іншою нісенітницею, виявив телефон і подзвонив до місцевого «Хілтон».
Люк вже виїхав, як мені там люб'язно повідомили. Тоді я подзвонив в «Хілтон» в Санта-Фе. Як з'ясувалося, він дійсно оселився там, але зараз його в номері не було. Жінка з довідкового бюро аеровокзалу повідомила мені, що я можу встигнути на човниковий рейс вночі до Санта-Фе, виліт через півгодини, і показала, в якій стороні продають квитки. Я десь читав, що Санта-Фе — одна з великих столиць штатів, в якому немає великого аеропорту.
Поки наш «І-25» йшов курсом на північ, між витягнутими тінями гір поблизу від піку Санді, я раптово відчув, що Фракір починає стискатися навколо моєї кисті. Пішла нова пульсація — натиск і послаблення тиску мить потому. Я швидко окинув поглядом невеликий салон. Де ж небезпека, про яку мене попереджають?
Я сидів в задній половині машини.
Ближче до носа сиділа подружня пара середніх років, обвішана масою срібних коштовностей, вони розмовляли з техаським акцентом.
У середині сиділи три літні жінки, які з жаром обговорювали домашні події десь в Нью-Йорку. Через прохід від них розташувалася молода пара, дуже зайняті одне одним. По діагоналі від них і ближче до хвоста сиділи двоє хлопців з тенісними ракетками. За ними — черниця. Я знову глянув у вікно і нічого особливо небезпечного там не помітив. Притягувати ж до себе увагу будь-яким магічним прийомом я не хотів.
Тому я промовив одне слово на мові тари, потер зап'ястя, і пульсація припинилася. Хоча до самого кінця польоту так нічого і не трапилося, сам факт попередження не давав мені спокою. Правда, помилкові тривоги можуть час від часу траплятися, виходячи з теорії ймовірності та самої природи нервової системи. Поки я розглядав гірські схили, всіяні точками і лініями сосен, я розмірковував. Невже знову П якимось чином стежив за мною і вичікував зручного моменту?
Якщо так, то чому? Хіба ми не могли би просто посидіти і обговорити все це за парою кухлів пива, а? Можливо, вся справа в якомусь непорозумінні.
Але мене не полишало відчуття, що це не непорозуміння. Мені дуже хотілося б знати, що ж все-таки відбувається. Я б навіть заплатив за пиво.
Промені призахідного сонця торкнулися льодових язиків на схилах Сангрі де Крістус, вибиваючи іскристе сяйво, коли ми пішли на посадку. По сіро-зелених схилах пагорбів повзли вечірні тіні. Коли я вийшов з автобуса перед будівлею «Хілтона», то відчув, що повітря градусів на десять прохолодніше, ніж в аеропорту Альбукерка, правда, слід було врахувати, що я тепер знаходився на дві тисячі футів вище над рівнем моря і на годину з чвертю ближче до вечора.
Я зареєструвався і відшукав свою кімнату. Потім спробував знову додзвонитися до Люка, але ніхто і на цей раз не відповів. Коли я прийняв душ і переодягнувся, то подзвонив ще раз, але знову безуспішно. Я вже встиг зголодніти, але сподівався пообідати з ним.
Я вирішив відшукати місцевий бар і випити поки кухоль пива, а потім спробувати знайти Люка ще раз. Я сподівався, що у нього не дуже серйозне і довге побачення..
Якийсь містер Браеда, до якого я підійшов в холі і попросив вказати дорогу, виявився керуючим. Він запитав, чи всім я задоволений. Ми обмінялися парою люб'язностей, і він показав мені коридор, що вів в кімнату відпочинку.
Я рушив у вказаному напрямку, але до мети дійти не встиг.
— Мерль?! Що за чорт, ти-то що тут робиш? — Почув я знайомий голос.
Я обернувся і побачив перед собою Люка, який тільки що увійшов в готель.
Спітнілий і усміхнений, у військовій куртці кольору хакі і в таких же штанах і шапочці, обличчя трохи забруднене.
Ми потиснули один одному руки, і я запитав:
— Чим ти тут займаєшся? Кудись записався? Я хотів би з тобою поговорити.