— Всюди, куди може проникнути дистанційний пристрій.
— А куди воно може проникнути?
— Ну… теоретично в будь-яке місце, звичайно, як і звичайна Карта.
— А первісні розміри кільця — це межа?
— Ні, його можна збільшувати або зменшувати на свій розсуд.
— Поки не потрібно. Припустимо, ти зробив діаметр побільше і наказав показати тобі найбільшу, яка тільки увійде в раму, ділянку бурі. Вона зможе передати його сюди?
— Не знаю… Машина спробує, звичайно. У всякому разі, це буде щось на зразок гігантського вікна в шторм.
— Мерлін, краще зачини його. Це небезпечно.
— Але ж, як я вже говорив, ніхто не знає, де знаходиться Привид, і єдиний спосіб дістатися до нього…
— Я розумію. А скажи, з відповідною Картою до Привида може дістатися будь-хто?
— Так, я не став вбудовувати коди безпеки саме через неможливість знайти машину будь-яким іншим способом.
— Малюк, ця штука може стати жахливою зброєю. Погаси вікно і негайно вимкни саму машину.
— Це неможливо.
— Чому?
— С дистанційного пульта неможливо відключити живлення або стерти пам'ять установки. Мені довелося б відправитися туди, де вона знаходиться.
— Тоді негайно вирушай у дорогу, ось що я тобі скажу. Я хочу, щоб ти на деякий час її вимкнув. Поки не вбудуєш в неї надійні запобіжники. І навіть тоді… Ну, тоді подивимося. Я не довіряю такій енергії і таким можливостям, особливо коли у мене немає від них ніякого захисту. Воно може напасти абсолютно несподівано. Про що ти тільки думав, коли робив цю штуку?
— Про обробку інформації. Слухай, адже крім нас двох…
— Завжди буде існувати ймовірність, що хтось пронюхає про Примару і знайде спосіб дістатися до неї. Так, я розумію, ти закоханий у власне творіння, і я поважаю твої добрі наміри, але машина повинна бути приведена в неробочий стан.
— Але ж я нічим тебе не скривдив.
Це був мій голос, але прозвучав він з терміналу.
— Що таке? — Здивовано перепитав Рендом.
Він подивився на кільце, потім на мене, потім знову на кільце.
— Мене тривожить твій потенціал. Мерлін, вимкни термінал.
— Кінець роботи, — вимовив я. — Прибери термінал.
Кільце на секунду замерехтіло і зникло.
— Що ти скажеш щодо останнього зауваження твого Колеса? — поцікавився Рендом.
— Я сам здивований.
— Так, сюрпризи щось починають мені набридати. Можливо, навколишнє середовище в цьому відображенні якимось чином впливає на твою машину, а? Ти знаєш, чого я хочу — нехай вона трохи відпочине.
Я схилив голову.
— Як накажете, сер.
— Кинь, не терзайся так, просто вимкни її, от і все.
— І все ж, мені здається, вся справа зводиться до того, щоб встановити кілька охоронних систем. Немає причини закривати весь проект.
— Знаєш, якби обстановка зараз була спокійнішою, — зітхнув він, — Я, можливо, і погодився б з тобою. Але саме зараз занадто багато всякого лайна пливе вниз за течією. Всі ці снайпери, бомбометальники… І мені зовсім не потрібна нова турбота, ти розумієш?
Я піднявся.
— Гаразд. Спасибі за каву. Я повідомлю тобі, коли все буде зроблено.
Він кивнув.
— На добраніч, Мерлін.
— На добраніч.
Коли я повертався до своєї кімнати через парадний хол, я побачив Джуліана. Він був у зеленому халаті і розмовляв з двома чоловіками. На підлозі перед ними лежала велика мертва тварина.
Я завмер, зрозумівши, що це таке. Це була в точності така ж істота, як собакоподібна бестія, убита мною в квартирі Джулії.
Я підійшов до них.
— Привіт, Джуліан, — сказав я. — Що це у тебе, — я вказав на тварину.
— Я й сам не знаю, — він похитав головою. — Загоничі вбили трьох таких в Ардені. Я переніс цих хлопців сюди разом з одним із трупів, щоб показати Ренді. До речі, ти не знаєш, де він зараз може бути?
Я тицьнув великим пальцем через плече.
— У вітальні.
Джуліан відправився в зазначеному напрямку. Я помацав мертву тварину носком черевика. Чи повинен я повернутися і повідомити Ренді, що вже зустрічав таку раніше?
«До біса!» — Вирішив я. У цій інформації не бачилося життєво важливого інтересу.
Я повернувся до себе, вмився, переодягнувся, потім зайшов на кухню і запасся їжею, яку склав у заплічний мішок. Я не відчував бажання прощатися з ким небудь, тому потім просто попрямував до чорного ходу і спустився по задніх сходах в парк.
Було темно і прохолодно, поблискували зірки.
Крокуючи, я відчув раптовий озноб, коли опинився на тому місці, на якому в моєму сні на мене напали дивні і страшні собаки.
Але зараз навколо було тихо — ні виття, ні гарчання, нічого. Я проминув це місце і продовжив свій шлях до дальніх меж добре доглянутого парку, де кілька стежок поступово виводили до природного ландшафту.