Выбрать главу

— Ви говорите по-англійському? — спитав він, коли ті всілися.

Незнання англійської жіночки компенсували усмішками.

— Так навіть краще, — обернувшись до Торна, зауважив Дженнінгс. — Усе, що треба, можна показати на мигах.

Торнові стало гидко.

— Я піду до готелю, — мовив він.

— Стривайте, подивимося, що в них за меню.

— Я не хочу їсти.

— Певне ж, є щось екзотичне, — посміхнувся Дженнінгс.

Аж тепер Торн зрозумів, на що він натякає, отож мовчки підвівся й пішов.

— Не зважайте, — сказав Дженнінгс жіночкам. — Він антисеміт.

Вийшовши з кафе, Торн озирнувся на Дженнінгса. Побачивши, що той уже пустив у діло руки, він рішуче повернувся й рушив у темряву.

Він брів неквапно, без певної мети, і його раз у раз, наче хвилями, затоплювало гостре відчуття горя. Біль у рані пульсував дедалі дужче, все навколо було незнайоме й чуже. Торн подумав, що навіть якби його зараз спостигла смерть, він навряд чи й злякався б. Коли він поминав якийсь нічний заклад, швейцар спробував ухопити його за рукав, припрошуючи зайти туди. Але він неухильно простував уперед, не бачачи й не чуючи нічого навколо, не помічаючи навіть мерехтливого світла вуличних ліхтарів. Раптом попереду йому впав у око гурт людей, що виходили з синагоги, а порівнявшися з нею, він побачив відчинені двері і зайшов туди. У дальшому кінці храму сяяла підсвічена зірка Давида, а внизу під склом лежали священні тексти на стародавніх сувоях. Торн підійшов ближче, сам-один серед лункої тиші.

— Чим можу вам прислужитися? — почувся голос із темряви. Торн обернувсь і побачив старого рабина, що вийшов на світло. Він був одягнений у все чорне і трохи накульгував. На голові мав невеличку вугласту шапочку, що надавала йому ще поважнішого вигляду.

— Це — найдавніша тора в Ізраїлі, — промовив старий, показуючи на сувої. — Її розкопали на узбережжі Червоного моря.

Торн придивлявся до рабина, в чиїх сумних, затуманених катарактою очах світилася гордість.

— Земля Ізраїльська має прадавню історію, — стиха провадив рабин. — Аж жаль, що доводиться топтати її ногами. — Він обернувся до Торна й усміхнувся. — А ви приїжджий?

— Так.

— Що ви тут робите?

— Розшукую одного чоловіка.

— Я теж приїхав сюди за тим самим. Шукаю свою сестру. Та так і не знайшов. — Старий знову сумно всміхнувся. — Може, ми ходимо й по ній…

Запала мовчанка. Старий простяг руку й вимкнув верхнє світло.

— Може, ви коли чули таке прізвище — Бугенгаген? — спитав Торн.

— Це польське прізвище?

— Я не знаю.

— Він живе в Ізраїлі?

— Начебто так.

— А хто він за фахом?

Торн зніяковіло похитав головою.

— Я не знаю.

Деякий час вони мовчки стояли в сутіні. Рабин напружено думав, так ніби намагався пригадати.

— Ви знаєте щось про тих, хто виганяє з людей диявола? — спитав Торн.

— Диявола? — недовірливо всміхнувся старий. — Із людей?

— Так.

Рабин засміявся й махнув рукою.

— Такого не буває.

— Та ні, буває.

— Ніякого диявола нема. Просто нема, та й годі. — І, тихенько хихочучи, немов почув дотепний жарт, старий зник у темряві.

Торн ще раз поглянув на священні сувої, а тоді повернувся і вийшов на вулицю.

Дженнінгс повернувся до готелю аж уранці. Він не став розповідати Торнові про свої нічні пригоди, а одразу ж пішов до ванної і, навіть не причинивши за собою двері, почав мочитися в складені ковшиком долоні й обмивати сечею геніталії. Потім помітив, що Торн гидливо спостерігає його дивні маніпуляції, і весело ошкірився.

— Мене навчили цього англійські льотчики. Помагає незгірш за пеніцилін.

Торн зачинив двері до ванної і терпляче дожидав, поки репортер одягнеться. Його вже нудило від Дженнінгса. Але залишатися самому було ще гірше.

— Ходімо, — сказав той, беручи свою сумку з фотоапаратами. — Я придбав квитки на екскурсію по розкопках.

Вони їхали в мікроавтобусі з десятьма іншими екскурсантами старими кварталами Єрусалима. Спинилися біля Стіни плачу, і всі їхні супутники вискочили з автобуса й кинулись фотографуватися. Навіть і в цьому місці печалі йшла жвава торгівля: серед натовпу заплаканих євреїв снували продавці, вихваляли свій товар, від гарячих сосисок до пластикових розп’ять. Дженнінгс купив два такі розп’яття, одне почепив на шию собі, а друге простяг Торнові.

— Надіньте, друже. Може, знадобиться.

Але Торн відмовився. Його дратував Дженнінгс, що поводився так, ніби приїхав сюди розважатись.

Переїзд пустелею був зовсім нецікавий. Гід розповідав про недавні воєнні дії між ізраїльтянами й арабами, про Голанські висоти, де точились особливо запеклі бої. Вони поминули селище Даа-Лот, де арабські терористи по-звірячому розправилися з групою єврейських школярів. Розповівши про це, гід додав, що ці жертви не лишилися невідомщені: було захоплено й розстріляно іншу арабську банду, а тіла страчених інші єврейські школярі розтовкли ногами на криваве місиво.