— Ви говорите по-англійському? — спитав він, коли ті всілися.
Незнання англійської жіночки компенсували усмішками.
— Так навіть краще, — обернувшись до Торна, зауважив Дженнінгс. — Усе, що треба, можна показати на мигах.
Торнові стало гидко.
— Я піду до готелю, — мовив він.
— Стривайте, подивимося, що в них за меню.
— Я не хочу їсти.
— Певне ж, є щось екзотичне, — посміхнувся Дженнінгс.
Аж тепер Торн зрозумів, на що він натякає, отож мовчки підвівся й пішов.
— Не зважайте, — сказав Дженнінгс жіночкам. — Він антисеміт.
Вийшовши з кафе, Торн озирнувся на Дженнінгса. Побачивши, що той уже пустив у діло руки, він рішуче повернувся й рушив у темряву.
Він брів неквапно, без певної мети, і його раз у раз, наче хвилями, затоплювало гостре відчуття горя. Біль у рані пульсував дедалі дужче, все навколо було незнайоме й чуже. Торн подумав, що навіть якби його зараз спостигла смерть, він навряд чи й злякався б. Коли він поминав якийсь нічний заклад, швейцар спробував ухопити його за рукав, припрошуючи зайти туди. Але він неухильно простував уперед, не бачачи й не чуючи нічого навколо, не помічаючи навіть мерехтливого світла вуличних ліхтарів. Раптом попереду йому впав у око гурт людей, що виходили з синагоги, а порівнявшися з нею, він побачив відчинені двері і зайшов туди. У дальшому кінці храму сяяла підсвічена зірка Давида, а внизу під склом лежали священні тексти на стародавніх сувоях. Торн підійшов ближче, сам-один серед лункої тиші.
— Чим можу вам прислужитися? — почувся голос із темряви. Торн обернувсь і побачив старого рабина, що вийшов на світло. Він був одягнений у все чорне і трохи накульгував. На голові мав невеличку вугласту шапочку, що надавала йому ще поважнішого вигляду.
— Це — найдавніша тора в Ізраїлі, — промовив старий, показуючи на сувої. — Її розкопали на узбережжі Червоного моря.
Торн придивлявся до рабина, в чиїх сумних, затуманених катарактою очах світилася гордість.
— Земля Ізраїльська має прадавню історію, — стиха провадив рабин. — Аж жаль, що доводиться топтати її ногами. — Він обернувся до Торна й усміхнувся. — А ви приїжджий?
— Так.
— Що ви тут робите?
— Розшукую одного чоловіка.
— Я теж приїхав сюди за тим самим. Шукаю свою сестру. Та так і не знайшов. — Старий знову сумно всміхнувся. — Може, ми ходимо й по ній…
Запала мовчанка. Старий простяг руку й вимкнув верхнє світло.
— Може, ви коли чули таке прізвище — Бугенгаген? — спитав Торн.
— Це польське прізвище?
— Я не знаю.
— Він живе в Ізраїлі?
— Начебто так.
— А хто він за фахом?
Торн зніяковіло похитав головою.
— Я не знаю.
Деякий час вони мовчки стояли в сутіні. Рабин напружено думав, так ніби намагався пригадати.
— Ви знаєте щось про тих, хто виганяє з людей диявола? — спитав Торн.
— Диявола? — недовірливо всміхнувся старий. — Із людей?
— Так.
Рабин засміявся й махнув рукою.
— Такого не буває.
— Та ні, буває.
— Ніякого диявола нема. Просто нема, та й годі. — І, тихенько хихочучи, немов почув дотепний жарт, старий зник у темряві.
Торн ще раз поглянув на священні сувої, а тоді повернувся і вийшов на вулицю.
Дженнінгс повернувся до готелю аж уранці. Він не став розповідати Торнові про свої нічні пригоди, а одразу ж пішов до ванної і, навіть не причинивши за собою двері, почав мочитися в складені ковшиком долоні й обмивати сечею геніталії. Потім помітив, що Торн гидливо спостерігає його дивні маніпуляції, і весело ошкірився.
— Мене навчили цього англійські льотчики. Помагає незгірш за пеніцилін.
Торн зачинив двері до ванної і терпляче дожидав, поки репортер одягнеться. Його вже нудило від Дженнінгса. Але залишатися самому було ще гірше.
— Ходімо, — сказав той, беручи свою сумку з фотоапаратами. — Я придбав квитки на екскурсію по розкопках.
Вони їхали в мікроавтобусі з десятьма іншими екскурсантами старими кварталами Єрусалима. Спинилися біля Стіни плачу, і всі їхні супутники вискочили з автобуса й кинулись фотографуватися. Навіть і в цьому місці печалі йшла жвава торгівля: серед натовпу заплаканих євреїв снували продавці, вихваляли свій товар, від гарячих сосисок до пластикових розп’ять. Дженнінгс купив два такі розп’яття, одне почепив на шию собі, а друге простяг Торнові.
— Надіньте, друже. Може, знадобиться.
Але Торн відмовився. Його дратував Дженнінгс, що поводився так, ніби приїхав сюди розважатись.
Переїзд пустелею був зовсім нецікавий. Гід розповідав про недавні воєнні дії між ізраїльтянами й арабами, про Голанські висоти, де точились особливо запеклі бої. Вони поминули селище Даа-Лот, де арабські терористи по-звірячому розправилися з групою єврейських школярів. Розповівши про це, гід додав, що ці жертви не лишилися невідомщені: було захоплено й розстріляно іншу арабську банду, а тіла страчених інші єврейські школярі розтовкли ногами на криваве місиво.