— Отож не дивно, чого тут стоїть такий плач, — пробурмотів Дженнінгс.
Торн не озвався, і решту дороги вони сиділи мовчки.
Коли нарешті приїхали до місця розкопок, туристи вже добряче притомилися й нарікали на спеку. Гід показав обгороджену мотузками ділянку й пояснив, які там проводяться роботи. Просто в них під ногами простягалися каменярні та копальні царя Соломона, складна й заплутана іригаційна мережа, що, судячи з усього, сягала аж до Єрусалима. Десь серед неї лежали руїни стародавнього міста. Багато хто вважав, що саме там було написано біблійні тексти. Їх знайшли у глиняних дзбанах, дбайливо загорнутих у полотно. Історії, записані на тих сувоях, дуже подібні до викладених у книгах Старого Завіту. Розкопки виявилися далеко не простим ділом, бо ж ніхто не знав до пуття, де те місто, і його відкопували мало-помалу, руками — ніяка техніка тут не годилася.
Поки гід усе це розказував, Дженнінгс і Торн натрапили на студента-археолога, але й від нього не довідались майже нічого нового. Прізвища Бугенгаген студенти не чули, а про місто Мегіддо знали тільки те, що багато століть тому воно зникло під землею внаслідок якогось стихійного лиха. Можливо, це був землетрус, але найімовірніше — повінь, бо археологи знайшли в цьому віддаленому від великих водойм місці черепашки.
Торн і Дженнінгс повернулися до готелю, а трохи згодом вирушили в напрямі базару. Дорогою вони раз у раз питали перехожих, чи не знає хто прізвища Бугенгаген, але воно нікому ні про що не говорило. Одначе вони вперто шукали далі — й до кінця того дня, й наступного ранку. Торн уже був на грані розпачу, він геть знесилів і ледве пересував ноги. Зате Дженнінгс не занепадав духом, мотався по місту, запитуючи про Бугенгагена в крамницях, майстернях, телефонних довідкових бюро і навіть у поліції.
— А може, він змінив прізвище, — зітхнув Дженнінгс другого дня, коли вони сіли перепочити на лаві в парку. — Може, він тепер Джордж Буген, чи Джім Гаген, чи Іззі Гагенберг…
Через день вони переїхали до старого Єрусалима й оселилися в невеличкому готелі. Знов і знов никали серед місцевого люду, сподіваючись натрапити на когось, хто бодай раз чув це незвичайне прізвище. Але все було марно.
— Схоже на те, що пора відступитися, — сказав Дженнінгс, стоячи на веранді біля вікна їхньої кімнати.
У кімнаті було задушно. Торн лежав на ліжку, спливаючи потом.
— Якщо цей Бугенгаген тут єдиний, нам його нізащо не знайти, — провадив Дженнінгс. — Але поки що все говорить за те, що його взагалі не існує. — Він повернувся до кімнати й почав шукати сигарети. — Хай йому чорт, той малий священик весь час був стуманілий від морфіну, а ми так легко взяли на віру все, що він казав. Ще добре, що він не послав нас на Місяць, а то б ми повідморожували собі гепи… — Дженнінгс важко сів на ліжко й подивився на Торна. — Не розумію, що це зі мною, Торне. Ще кілька днів тому я й тіні сумніву не мав, що треба шукати, а тепер усе воно здається мені геть безглуздим.
Торн кивнув головою, і скривившись од болю, сів на ліжку. Тоді зняв бинт, і Дженнінгс аж на обличчі змінився, побачивши відкриту рану.
— Не до вподоби мені це.
— Ет, пусте.
— Ще, гляди, зараження почнеться.
— Пусте, — повторив Торн.
— Чому ви не хочете, щоб я знайшов вам лікаря?
— Знайдіть краще того старого, — буркнув Торн. — Це єдиний, кого мені треба.
Дженнінгс хотів був щось заперечити, але його випередив тихий стук у двері. Відчинивши, він побачив якогось злидаря. То був невисокий на зріст літній араб, голий до пояса. Араб усміхнувся, сяйнувши золотим зубом, і дуже чемно вклонився.
— Чого вам треба? — спитав Дженнінгс.
— Це ви шукаєте старого?
Дженнінгс і Торн швидко перезирнулися.
— Якого старого? — обережно запитав Дженнінгс.
— Мені сказали на базарі, що ви шукаєте старого.
— Так, ми шукаємо одного чоловіка, — сказав Дженнінгс.
— Я проведу вас до нього.
Торн із зусиллям підвівся і промовисто поглянув на Дженнінгса.
— Швидко, швидко, — поквапив їх араб. — Він каже, ви встигли приїхати вчасно.
Вони вирушили пішки старими єрусалимськими вуличками. Йшли швидко, мовчки. Невеличкий араб, навдивовижу моторний як на свій вік, простував попереду. Торн і Дженнінгс чимдуж налягали на ноги, щоб не відставати, але він раптом зник у базарній юрбі й так само раптово зринув аж ген по той бік. Здавалося, його потішала їхня забарність, і він весь час тримався на кільканадцять кроків попереду, спритно пірнаючи в криві завулки та підворіття. Коли Торн із Дженнінгсом нарешті здогнали його, засапані й мокрі від поту, араб стояв і осміхався, мов чеширський кіт. Як видно, то був кінець їхнього походу, але перед ними височів глухий цегляний мур. І обидва водночас подумали, що їх пошито в дурні.