Переступивши через уламки каміння, що правили за поріг, вони ввійшли до печери й мовчки стали, мружачи очі на несподівано яскраве світло. На стінах було видно невиразні обриси будинків, якихось сходів, немовби вкарбовані просто в камінь. Під ногами була звичайнісінька земля, але подекуди прозирали латки грубої бруківки, які говорили про те, що за давніх часів тут проходила вулиця.
— Двісті дирхемів, — сказав араб і простяг руку.
— Ви можете йому заплатити? — спитав старий чоловік у шортах.
Торн і Дженнінгс здивовано втупилися в нього. Старий здвигнув плечима, ніби вибачаючись.
— Ви… — почав був Дженнінгс і затнувся, бо старий уже ствердно кивнув головою. — Ви… Бугенгаген?
— Так.
Дженнінгс підозріло зміряв його поглядом.
— Бугенгаген — це екзорсист, що виганяв з людей диявола й жив у сімнадцятому столітті.
— Атож, був такий дев’ять поколінь тому.
— А ви…
— А я останній з цього роду, — знову перебив його старий, — і найневдатніший.
Він пішов до свого столу й важко, із зусиллям, сів на стілець. Обличчя його опинилося в світловому колі; воно було таке бліде, що здавалося прозорим, і крізь шкіру чітко прозирали вени. Нараз воно напружилось, і на нього лягла темна тінь смутку.
— Що це за місце? — спитав Торн.
— Стародавній Ізреєль, місто Мегіддо, — байдужо відповів старий. — Моя фортеця і моя в’язниця. Тут починалося християнство.
— Ваша в’язниця?.. — здивувався Торн.
— З погляду географії це справді самісінький осередок християнства. А тому, поки я тут, ніщо не може заподіяти мені шкоди… — Старий замовк, видимо чекаючи їхньої реакції.
На обличчях у Торна й Дженнінгса відбився крайній подив.
— Чи не могли б ви заплатити моєму посланцеві? — нагадав господар.
Торн сягнув рукою до кишені й видобув кілька банкнот. Араб схопив гроші і відразу зник, залишивши їх утрьох. У печері було холодно й вогко. Торн і Дженнінгс, щулячись і тремтячи, роззиралися навколо.
— На цьому майдані, — повів рукою Бугенгаген, — колись марширували римські воїни, а місцеві діди, сидячи на кам’яних лавах, вели розмови про народження Ісуса Христа. Те, що вони казали, було дуже ретельно записано тут, — він кинув пальцем на обриси будинків на стінах, — а потім зібрано в книги, що тепер відомі нам під загальною назвою Біблії.
Дженнінгс озирнувся на темний перехід позаду, і Бугенгаген помітив його погляд.
— Атож, тут ціле місто, — сказав він. — Тридцять п’ять миль з півночі на південь. Майже скрізь ще можна пройти. Але там нагорі ведуть розкопки, і від цього трапляються обвали. Коли докопаються сюди, тут залишиться купа руїн… — Старий замовк, як видно, з сумом уявивши собі такий кінець. — Одначе така вже людська природа, правда ж? Заведено вважати, що все видиме має бути на поверхні.
Торн і Дженнінгс стояли мовчки, намагаючись осягти розумом усе побачене й почуте тут, під землею.
— А той невеличкий священик? — спитав Бугенгаген. — Він уже помер?
Торн аж здригнувся на згадку про Тассоне і, переборюючи жах, відповів:
— Так.
— Тоді сідайте, містере Торн. Нам з вами треба братися до діла.
Торн не зрушив з місця, і старий перевів погляд на Дженнінгса.
— Ви нам пробачте, але про це має знати лише містер Торн.
— У цьому ділі ми з ним разом, — відказав Дженнінгс.
— Ні, на жаль, це не так.
— Це ж я його сюди привіз.
— Я певен, що він дуже вдячний вам за це.
— Торне!..
— Робіть, як він каже, — сухо кинув Торн.
Дженнінгсове обличчя викривилось від образи.
— То де, в біса, мені на нього чекати?
— Візьміть одну лампу, — відповів Бугенгаген.
Дженнінгс мусив скоритися. Гнівно зиркнувши на Торна, він одчепив з гачка лампу й рушив до темного переходу.
Запала ніякова пауза. Старий підвівся з-за столу й чекав, поки затихне вдалині Дженнінгсова хода.
— Ви йому довіряєте? — спитав він Торна.
— Так.
— Не слід довіряти нікому.
Бугенгаген одвернувся, понишпорив у шафі, вирубаній просто в кам’яній стіні, і дістав щось загорнуте в цупку матерію.
— А вам? — спитав Торн.
Старий повернувся до столу й розгорнув матерію. Там лежало сім стилетів, що холодно зблиснули в світлі ламп. Довгі й вузькі, з руків’ями, вирізьбленими із слонової кістки. Кожне руків’я — фігурка розп’ятого Христа.