Не озиваючись один до одного, вони йшли старими єрусалимськими вулицями. Торн міцно стискав у руці матер’яний пакунок. Настрій у нього був пригнічений, і він простував, мов автомат, утупивши очі перед себе й ні на що не зважаючи. Дженнінгс спробував був розпитувати його, але Торн не відповідав. Коли вони ввійшли у вузький провулок, де була якась будова, Дженнінгс підступив до Торна мало не впритул і, намагаючись перекрити гуркіт механізмів, закричав:
— Та послухайте ж! Я хочу знати, що сказав вам старий! Маю я на це право чи ні?
Але Торн лише наддав ходи, немов бажаючи позбутися супутника.
— Торне! Я хочу знати, що він сказав! — Дженнінгс наздогнав його і схопив за рукав. — Ви чуєте? Я ж бо не сторонній! Це я знайшов його!
Торн нараз зупинився і поглянув просто в вічі Дженнінгсові.
— Атож, ваша правда. Це ви знайшли нас усіх!
— Що ви хочете цим сказати?
— Це ви весь час торочите, ніби все воно достеменно так. Ви геть заморочили мене цією маячнею…
— Стривайте-но…
— Ви наробили тих фотографій!..
— Та постривайте ж!..
— Ви притягли мене сюди!..
— Яка вас муха вкусила?
— …А я навіть не знаю, хто ви є насправді!
Торн випручавсь і вже рушив був геть, але Дженнінгс знову шарпнув його до себе.
— А тепер постривайте хвилину й послухайте, що скажу я!
— Я вже досить наслухався.
— Я ж хочу вам допомогти!
— Годі!
Вони дивились просто у вічі один одному. Торна аж трусило від люті.
— Подумати тільки, що я міг такому повірити! Повірити!
— Торне…
— А цей ваш дідуган — усього-на-всього дешевий штукар, що промишляє ножами.
— Про що ви говорите?
Торн помахав перед ним пакунком.
— Отут — ножі! Зброя! Він хоче, щоб я зарізав хлопчика! Убив дитину!
— Він не дитина!
— Він дитина!
— Бога ради, яких ще вам доказів…
— За кого ви мене маєте?
— Заспокойтеся…
— Ні! — крикнув Торн. — Я не зроблю цього! Я більш не хочу мати з вами діла! Вбити дитину?! Та за кого ж ви всі мене маєте?
Він люто розмахнувсь і чимдуж пожбурив пакунка геть. Пакунок ударився в стіну будинку по той бік вулиці й зник з очей. Дженнінгс замовк, поглянув Торнові в обличчя й повернувся, щоб піти, але Торн зупинив його:
— Дженнінгсе!
— Що, сер?
— Щоб я вас більше не бачив. Мені з вами не по дорозі.
Зціпивши зуби, Дженнінгс швидко перейшов вулицю й став шукати під стіною пакунок з ножами. Земля була завалена будівельним сміттям. Повітря виповнював гуркіт підйомних кранів та іншої машинерії. Дженнінгс відкидав сміття ногами, придивляючись, чи не видно де невеличкого матер’яного пакунка. Аж ось угледів його біля якогось брудного відра й нахилився, щоб підняти, анітрохи не зважаючи на стрілу крана, що поволі пливла в нього над головою, — а тоді нараз неначе спіткнулася, і від цього поштовху з величезної віконної рами на гаку стріли вилетіла шиба.
Шиба полетіла вниз, наче ніж гільйотини. Вона впала на шию Дженнінгсові точнісінько над коміром, відітнула йому голову й розбилася на тисячі дрібних скалок.
Торн почув брязкіт скла, потім сполохані вигуки, побачив, як люди кинулися туди, де щойно стояв Дженнінгс. Він і собі подавсь за ними й проштовхався крізь юрбу.
На землі лежало тіло без голови, і з горла поштовхами вибивалася кров, так наче серце й досі працювало. Якась жінка, стоячи на балконі просто над юрбою, показувала вниз і істерично верещала. У брудному, побитому відрі лежала відтята голова й дивилася в небо мертвими очима.
Присилувавши себе, Торн ступив уперед і підняв пакунок з ножами з-під нерухомої Дженнінгсової руки. Нічого не бачачи перед себе, він вибрався з того провулка й поплентав до готелю.
Розділ дванадцятий
Політ назад до Лондона тривав вісім годин. Усю дорогу Торн просидів, бездумно втупивши очі перед себе, — мозок відмовлявся працювати. Вогонь думки, що раніше легко займався чи то від якогось спогаду, чи то від уявлення, а чи від сумніву, здавалося, зовсім згас. Не було вже ні страху, ні горя, ні вагання — тільки беззастережна свідомість того, що йому належало звершити.
Коли приземлилися в Лондоні, стюардеса повернула Торнові пакунок з ножами, відібрані у нього при посадці в літак з міркувань безпеки. Вона зауважила, що ножі дуже гарні, й спитала, де це він такі придбав. Торн промимрив щось невиразне, запхав пакунок у кишеню й пішов геть. Було вже по півночі, і аеропорт саме закривали — їхній рейс був останній, що його дозволили прийняти за погодними умовами. Місто оповив густий туман, і навіть таксисти відмовлялися везти Торна до Пірфорда. Це було прикрою несподіванкою — він не звик до того, що його ніхто не зустрічав. Мимоволі пригадалось, як усе було раніше: Гортон, що не боявся їхати ні за якої негоди, радісно усміхнена Кетрін… І тепер, умовляючи таксистів одвезти його додому, він відчув, як його огортає почуття тужної самотності.