Єпископ проказав молитву і, за своїм звичаєм, сам розлив суп. Гість жадібно накинувся на їжу.
Зненацька єпископ мовив:
– Таж у нас ніби чогось бракує.
А річ у тім, що Маглуар поклала на стіл тільки три прибори – за числом людей, які сіли вечеряти. Тоді як у цьому домі існував звичай розкладати на скатертині всі шість срібних приборів, коли в єпископа були гості. Невинне хизування, сповнене особливого чару в цій гостинній і водночас суворій оселі, де вбогість піднесли до рівня високої доброчесності!
Маглуар зрозуміла натяк, мовчки вийшла, і через мить іще три срібні прибори заблищали на скатертині, симетрично розкладені перед кожним трапезником.
Коли повечеряли, монсеньйор Б’єнвеню сказав сестрі добраніч, узяв срібний свічник, дав гостеві другий і сказав:
– Добродію, я проведу вас до вашої кімнати.
Подорожній рушив за ним.
Ми вже згадували, що до молельні, де був альков, проходили через єпископову спальню.
Коли вони туди увійшли, Маглуар саме складала срібні ложки та виделки у шафку над узголів’ям ліжка.
Єпископ провів гостя в альков. Ліжко було застелене чистими простирадлами. Подорожній поставив свічник на столик.
– На добраніч, – сказав єпископ. – Завтра вранці, перед тим як піти, вип’єте чашку теплого молока.
– Спасибі, пане абат, – сказав гість.
Та тільки-но він вимовив ці мирні слова, як із ним відбулася раптова зміна. Якби тут були жінки, вони обидві закрижаніли б від жаху. Що ним рухало? Хотів він висловити застереження чи погрозу? А може, просто скорявся якомусь темному внутрішньому інстинкту? Він рвучко обернувся до господаря дому, склав руки на грудях і, уп’явши в нього дикий погляд, вигукнув хрипким голосом:
– Ага! То ви й справді вирішили пустити мене в свій дім?
Він засміявся сміхом, у якому було щось моторошне, і додав:
– А ви добре подумали? Ви певні, що я не вбивця?
Єпископ звів очі до стелі й відповів:
– Усе в руках Господа.
Потім, шепочучи молитву чи щось говорячи самому собі, він двома пальцями благословив гостя, який навіть не схилився в поклоні, й не обертаючись повернувся до своєї кімнати.
Помолившись, він потім вийшов погуляти в сад.
Щодо гостя, то він був такий стомлений, що навіть не скористався з чистих білих простирадл. Він погасив свічку, дмухнувши на неї крізь ніздрю, як це роблять каторжники, впав одягнений на ліжко, і його миттю здолав глибокий сон.
Опівночі повернувся з саду й єпископ.
Через кілька хвилин у домі всі спали.
4. Жан Вальжан
Посеред ночі Жан Вальжан прокинувся.
Жан Вальжан був родом із селянської родини, з Брі. Змалку він не вчився грамоти, а коли виріс, то став підрізальником дерев у Фаверолі.
Ще в дитинстві він утратив батька й матір. Мати вмерла від запалення молочних залоз, а батько, теж підрізальник, упав із дерева й теж розбився на смерть. У Жана Вальжана залишилася з рідних тільки сестра, значно старша за нього. Вона надала притулок своєму молодшому братові й годувала його. Потім сестрин чоловік помер. Найстаршому із сімох її дітей було вісім років, найменшому – рік. Жанові Вальжану на той час ішов двадцять п’ятий. Він замінив дітям батька і став утримувати родину сестри, яка виростила його. Отож він марнував свою молодість у тяжкій і погано оплачуваній роботі. Ніхто не чув, щоб у нього була «подруга». Він не мав часу закохуватися.
Увечері він повертався стомлений і мовчки з’їдав свій суп. Його сестра часто брала з братової миски найпоживніші шматки і давала котромусь зі своїх малих. Жан Вальжан, низько схилений над столом, здавалося, нічого не бачив і нічого їй не казав.
Під час сезону підрізання він заробляв двадцять чотири су в день, у інші пори року наймався косарем, чорноробом, наймитом на молочну ферму. Він робив усе, що міг. Сестра теж працювала, але як прогодуєш семеро дітей? То була нещаслива родина, яку все тугіше стискали злидні.
Того року зима видалася дуже сувора. Жан не мав роботи. Вдома не лишилося й крихти хліба. І семеро дітей.
Увечері в неділю Мобер Ізабо, пекар, чия крамниця стояла на церковному майдані, у Фаверолі, саме вкладався спати, коли раптом щось брязнуло. Вибігши в крамницю, він побачив, як у дірку, пробиту кулаком у заскленій вітрині, просунулася чиясь рука і схопила хлібину. Ізабо вискочив на вулицю. Злодій кинувся навтіки; Ізабо наздогнав його й зупинив. То був Жан Вальжан.
Це сталося 1795 року. Жана Вальжана судили за «нічну крадіжку зі зломом». Він мав рушницю, з якої дуже влучно стріляв й іноді полював на заборонену дичину. Це збільшило його провину в очах суду. Вирок був: п’ять років каторги.
22 квітня 1796 року, коли в Парижі бучно відзначали перемогу над австрійцями біля містечка Монтенотте, здобуту генералом, якого тоді ще звали Буонапарте, – отож того самого дня в Бісетрі скували одним ланцюгом велику партію каторжників. Серед них був і Жан Вальжан. Він сидів на землі, як і інші. Коли йому заклепували молотком нашийник, він плакав; сльози душили його, не давали говорити, і він тільки вряди-годи белькотів: «Я був підрізальником у Фаверолі», – а тоді, схлипуючи, сім разів підіймав й опускав праву руку, наче гладячи семеро дитячих голівок, і з цього можна було здогадатися, що він хотів нагодувати й одягти сімох малих дітей, – тільки заради того й робив усе, що робив.
Його відправили до Тулона. Він прибув туди через двадцять сім днів, сидячи на возі, з ланцюгом на шиї. У Тулоні його вдягли в червону арештантську куртку. Його колишнє життя стерлося, не лишивши сліду. Він навіть позбувся власного імені й був уже не Жан Вальжан, а номер 24601. Що сталося з його сестрою? Що сталося з її сімома малими? Але хто цим цікавиться? Що може статися з листочками молодого дерева, підтятого під самий корінь?
Ще одна сумна й давня, як світ, історія. Залишившись без опори й підтримки, ті бідолашні створіння розбрелися, певно, хто куди, і помалу їх поглинули похмурі сутінки, в яких зникають стільки неприкаяних людських доль. Усі забули про них, а через кілька років каторги забув їх і Жан Вальжан. У його серці, де раніше зяяла відкрита рана, залишився рубець. От і все. Одного тільки разу десь наприкінці четвертого року каторги дійшла до нього звістка про сестру. Хтось із односельців бачив її у Парижі. З нею був один найменший хлопчик. Що сталося з шістьма іншими? Вона й сама, певно, цього не знала. Щоранку вона йшла на роботу до друкарні, де працювала фальцювальницею і брошурувальницею. В одному будинку з друкарнею була школа, в яку вона водила свого семирічного сина. Але робота в друкарні починалась о шостій, а школа відчинялася тільки о сьомій, через те малому доводилося чекати цілу годину. В друкарню брати його не дозволяли, і взимку він лишався в темряві, на морозі; присівши навпочіпки просто на бруківці, він куняв і чекав, коли відчиняться двері школи. Коли йшов дощ, стара воротарка з жалю пускала хлопця до своєї комірчини, де стояли тільки дерев’яний тапчан, прядка та два дерев’яні стільці – і малий засинав у куточку, притулившись до кота, щоб зігрітися. Отаке розповіли Жанові Вальжану, і на якусь мить наче спалах блискавки освітив долю рідних йому людей; та дуже швидко все затяглося мороком, і відтоді він більше ніколи про них не чув.
Наприкінці того четвертого року надійшла черга Жана Вальжана втікати з каторги. Товариші допомогли йому, як це заведено в тому сумному місці. Він утік і два дні блукав на волі, коли можна вважати волею становище людини, за якою женуться, яка змушена щомиті обертатись, здригатися від найменшого шереху, боятися всього на світі; боятися диму, що здіймається над дахом, собачого гавкоту, тупотіння кінських копит, бамкоту дзиґарів на дзвіниці, боятися дня через те, що видно, боятися ночі, коли нічого не видно, боятися дороги, стежки, кущів, боятися сну. Цілих тридцять шість годин він не їв і не спав, а надвечір другого дня його зловили. За втечу йому накинули ще три роки каторги, отже, тепер він мав відсиджувати вісім. На шостому році знову надійшла його черга втікати; він скористався з неї, але втекти не зумів. Його не виявили на перекличці. Вистрілили з гармати, а вночі утікача знайшли під кілем недобудованого корабля. Він учинив опір, коли його схопили. Втеча й бунт. За це кримінальний кодекс передбачав збільшення терміну на п’ять років, причому два роки засуджений мав носити подвійні кайдани. Тринадцять років каторги. На десятому році знову надійшла його черга, він знову скористався з неї. Йому пощастило не більше, ніж попереднього разу. Ще три роки, а загалом шістнадцять. І нарешті, десь на тринадцятому році каторги, він зробив останню спробу втекти. Його схопили через чотири години. За ті чотири години накинули ще три роки. Отже, він відсидів дев’ятнадцять. У жовтні 1815-го його відпустили на волю. А потрапив він на каторгу 1796 року за те, що розбив шибку і вкрав хлібину.