Жандарми пустили Жана Вальжана, і той поточився назад.
– Мене й справді відпускають? – пробелькотів він.
– Авжеж, відпускаємо, ти що, оглух? – відповів один із жандармів.
– Мій друже, – озвався єпископ, – перед тим як піти, візьміть ваші свічники. Ось вони.
Він підійшов до каміна, взяв свічники й подав їх Жанові Вальжану. Обидві жінки дивилися на все це без жодного слова, руху або погляду, які могли б перешкодити єпископові.
Жан Вальжан тремтів усім тілом. Машинально, з розгубленим виглядом він узяв свічники.
– А зараз, – мовив єпископ, – ідіть собі з миром. До речі, друже, коли ви завітаєте до мене ще, вам нема потреби йти через сад. Ви завжди можете вийти крізь парадні двері. Вони зачинені тільки на клямку і вдень, і вночі.
Потім він обернувся до жандармів:
– Панове, ви можете йти.
Жандарми пішли.
Здавалося, Жан Вальжан от-от знепритомніє.
Єпископ підступив до нього і сказав тихим голосом:
– Не забувайте, ніколи не забувайте, що ви обіцяли мені використати це срібло на те, щоб стати чесною людиною.
Жан Вальжан, який нічого не обіцяв, приголомшено дивився на нього. Єпископ вимовив свої слова з особливим притиском. А тоді додав урочистим голосом:
– Жане Вальжане, брате мій, ви більше не належите злу, ви належите добру. Я купую вашу душу: я забираю її в духа тьми і передаю Богові.
10. Малюк Жерве
Жан Вальжан вийшов з міста так поквапно, ніби за ним гналися. Він швидко йшов полями, обираючи дороги і стежки, які траплялися, й не помічаючи, що кружляє майже на місці. Так він проблукав цілий ранок, нічого не ївши й не відчуваючи голоду. Жан Вальжан був під владою безлічі нових почуттів. Його душив глухий гнів. Проти кого? Цього він не знав. І не міг би збагнути, почував себе зворушеним чи приниженим. Часом його опановувало дивне розчулення, яке він гнав від себе, протиставляючи йому всю озлобленість, накопичену за останні двадцять років. Цей стан виснажував Жана Вальжана. З тривогою він бачив, як ламається жахливий спокій, викуваний у ньому жорстокою несправедливістю, і запитував у себе: що ж прийде на зміну цьому спокою? Іноді йому здавалося, що краще б жандарми знову відвели його до в’язниці: до такого він звик, і це менше схвилювало б його, ніж те, що сталося. Хоч і була вже пізня осінь, а проте на кущах досі траплялися квіти, і пахощі пелюсток нагадували Жанові Вальжану дитинство. Ці спогади були майже нестерпні – надто давно вони не зринали.
Такі невиразні думки й почуття мучили його цілий день.
Коли сонце вже схилилося на захід, і навіть найменший камінчик відкидав довгу тінь, Жан Вальжан сів відпочити за кущем посеред широкої пустельної рівнини. Усе навколо було забарвлене в рудий колір, на обрії мріли тільки Альпи. Ніде не стриміла навіть дзвіниця якої-небудь сільської церкви. Жан Вальжан був десь за три льє від Діня. За кілька кроків від куща бігла стежка, яка перетинала рівнину.
Заглиблений у свої роздуми, від чого цей обшарпаний волоцюга, певно, здався б випадковому перехожому ще страшнішим на вигляд, Жан Вальжан раптом почув веселий спів.
Він повернув голову й побачив, що стежкою йде хлопчик савояр років дванадцяти з музичною катеринкою на боці і з ученим байбаком у скриньці за спиною – один із тих лагідних та веселих хлоп’ят, які мандрують по всій Франції, блискаючи голими коліньми крізь дірки на штанцях.
Час від часу хлопець спинявся і, мовби граючи в крем’яхи, підкидав на долоні кілька монеток – мабуть, усе своє багатство. Серед тих монет була одна в сорок су.
Хлопчина зупинився біля куща, за яким сидів Жан Вальжан, і підкинув свої монетки, які досі вправно ловив тильним боком долоні.
Та цього разу монета в сорок су впала на землю й покотилася за кущ, у напрямку до Жана Вальжана.
Жан Вальжан наступив на неї ногою.
Але хлопець стежив за монетою й побачив незнайомця.
Він анітрохи не здивувався і підійшов просто до нього.
Місце було безлюдне. Тишу порушували тільки далекі крики зграйки птахів, що летіли високо в небі.
Хлопець обернувся спиною до сонця – воно позолотило йому волосся і кривавим відблиском лягло на люте обличчя Жана Вальжана.
– Віддайте мою монету, – сказав малий савояр безтурботним голосом довірливої дитини.
– Як тебе звати? – спитав Жан Вальжан.
– Малюк Жерве, добродію.
– Іди собі, – сказав Жан Вальжан.
– Віддайте мою монету, – повторив хлопець.
Жан Вальжан опустив голову й нічого не відповів.
– Віддайте мою монету, добродію! – не вгавав хлопець.
Погляд Жана Вальжана не відривався від землі. Здавалося, він нічого не чує. Хлопчик смикнув його за комір і водночас спробував зіпхнути важкий, окутий залізом, черевик зі свого скарбу.
– Мені потрібна моя монета! Мої сорок су!
Хлопець заплакав. Жан Вальжан підвів голову. Очі його були затьмарені. Він здивовано втупився в малого, тоді простяг руку до палиці й крикнув страшним голосом:
– Хто тут?
– Я, добродію, – відповів хлопець. – Малюк Жерве. Я! Я! Віддайте мої сорок су! Приберіть, будь ласка, свій черевик!
Зрештою хлопець розсердився і вигукнув майже погрозливо:
– Ану, приберіть ногу! Приберіть ногу, кажу, ви чуєте?
– Це й досі ти! – сказав Жан Вальжан; він рвучко підвівся, але ногу з монети не зняв. – Геть звідси, поки живий!
Хлопець злякано глипнув на нього й весь затремтів. Якусь мить він стояв приголомшений, а тоді чимдуж кинувся навтіки, жодного разу не осмілившись обернутися або скрикнути.
Та незабаром він засапався і був змушений зупинитися. Крізь свою задуму Жан Вальжан почув, що малий схлипує.
Ще через кілька хвилин хлопець зник.
Сонце зайшло. Навколо Жана Вальжана почав гуснути присмерк. Він не їв від самого ранку. Схоже, його лихоманило.
Він стояв на ногах і не змінив пози, відколи хлопець кинувся навтіки. Дихаючи важко й уривчасто, він, здавалося, пильно розглядав синій фаянсовий черепок, який лежав у траві. Та ось Жан Вальжан затремтів, відчувши вечірній холод.
Він низько насунув на лоб кашкета, машинально застебнув блузу, ступив крок і нахилився підняти свою палицю.
У цю мить він помітив монету в сорок су – вона блищала між кремінцями, вдавлена в землю підошвою його черевика.
Його мов ударило гальванічним струмом.
«Що це?» – пробурмотів він крізь зціплені зуби й відступив на три кроки назад. Проте не міг відірвати погляду від блискучої монети, що в темряві здавалася розплющеним оком, яке пильно дивилося на нього.
Так збігло кілька хвилин. Аж раптом він судомно кинувся до монети, схопив її й, випроставшись, став озиратися на всі боки, тремтячи, мов наполоханий звір.
Він не побачив нічого. Сутеніло, пустельна рівнина дихала холодом. Фіолетовий туман клубочився у відсвітах вечірньої заграви.
Тоді Жан Вальжан швидко подався в той бік, куди втік хлопець. Через сотню кроків він став, розглянувся і не побачив нікого.
– Малюче Жерве! Малюче Жерве! – голосно заволав він.
Ніхто йому не відповів.
Навкруги була тільки неозора рівнина і густий присмерк, у якому губився його погляд, і тиша, що поглинала його голос.
Дув крижаний вітер, і все навкруг оживало, мов у жаскому сні. Кущі вимахували вітами, як розлючені привиди. Так ніби комусь погрожували.
Жан Вальжан рушив далі, потім кинувся бігти. Час від часу він зупинявся і в нестямі кричав страшним голосом:
– Малюче Жерве! Малюче Жерве!
Якби хлопець і почув його, він би, звісно, побоявся показатись йому на очі. Проте він був, либонь, уже далеко.
Жан Вальжан перестрів священика, який їхав верхи на коні. Він підійшов до нього й спитав:
– Пане кюре, ви не бачили малого хлопця?
– Ні, – відповів священик.
– Його звати малюк Жерве.
– Я не бачив нікого.
Жан Вальжан дістав зі своєї торби дві п’ятифранкові монети й подав священикові.
– Пане кюре, це для ваших бідняків. Я шукаю хлопця років десяти, з байбаком і катеринкою. Один із тих савоярів…
– Я не стрічав його.