Невиразною погрозою віяло від чоловіка в сталево-сірому рединготі, завжди спокійного й зосередженого.
Звали його Жавер, і він служив у поліції.
У Монтреї-Приморському він виконував обов’язки поліційного наглядача. Жавер не бачив, як починав Мадлен. Своєю нинішньою посадою він завдячував протекції пана Шабуйє, секретаря графа Англеса – міністра, який був тоді префектом паризької поліції. Коли Жавер з’явився в Монтреї-Приморському, дядечко Мадлен уже збив собі багатство і став паном Мадленом.
Існує припущення, ніби кожна людина має в собі щось від того або того звіра. З цього погляду досить легко визначити, на кого скидався поліційний службовець Жавер.
Астурійські селяни переконані, що в кожному вовчому виводку є одне щеня, якого мати відразу задушує, бо, підрісши, воно пожерло б інших вовченят.
Дайте цьому псові, народженому від вовка, людське обличчя – і перед вами Жавер.
Жавер народився у в’язниці; матір’ю його була ворожка на картах, а батько тоді відбував покарання на каторзі. Підрісши, малий Жавер зрозумів, що його викинуто на саме дно суспільства, і він ніколи не зможе звідти піднятися. Він помітив, що суспільство викидає на дно два різновиди людей: тих, хто підриває його, і тих, хто охороняє. У нього був вибір тільки між цими двома різновидами; а що в ньому жевріло природжене почуття справедливості й відрази до того циганського середовища, з якого він вийшов, то він обрав для себе службу в поліції.
Йому велося там добре. В сорок років він уже був наглядачем.
Замолоду він служив на півдні в охоронцях каторги.
А зараз спробуймо намалювати обличчя Жавера.
Кирпатий ніс із глибокими ніздрями, на щоках величезні бурці. Кожному, хто вперше бачив ті густі чагарі й ті дві печери, ставало не по собі. Коли Жавер зрідка сміявся, його сміх був страшний: тонкі губи розсувалися й оголяли не тільки зуби, а й ясна, і навколо носа розповзалися складки, плескаті й хижі, наче на звірячій морді. Жавер серйозний скидався на дога; коли сміявся, він перетворювався на тигра. Далі: маленький череп; масивна щелепа; лоб, прикритий волоссям, яке спадало на брови; між очей глибока зморшка, немов печать постійного гніву; похмурий погляд; злісно зціплені зуби; жорстокий і владний вираз обличчя.
Цей чоловік знав тільки два дуже прості почуття, в яких, власне, не було нічого поганого, але він довів їх до таких крайнощів, що вони стали поганими: пошана до влади і ненависть до бунту. Бо в його очах крадіжка, вбивство, усі злочини були тільки формами бунту. Він ушановував сліпою і безмежною довірою всіх, хто в той або інший спосіб служив установленому порядку – від першого міністра аж до польового сторожа. Він зневажав і ненавидів усіх, хто бодай один раз переступив межу дозволеного законом. Він був категоричний і не визнавав винятків. Ось його слова: «Службова особа помилитись не може. Урядовець завжди має рацію». З другого боку, Жавер заявляв: «Ці люди пропащі. Ніякого добра з них уже не буде». Він належав до тих, хто наділяє людський закон непогрішністю Божественного правосуддя. Він був непохитний, серйозний, скромний, смиренний і гордий, як усі фанатики. Його погляд свердлив, як бурав, і пронизував наскрізь. Усе його життя вкладалося в два слова: пильнувати і стежити. До своїх обов’язків Жавер ставився з ревністю священнослужителя. Горе тому, хто потрапляв до його рук! Він схопив би рідного батька, якби той утік із каторги, і виказав би рідну матір, коли б та чимось завинила перед законом. І до цього слід додати, що жив він один-однісінький, у постійній нужді, в самозреченні, у цноті, ніколи не знаючи жодних розваг. Він уособлював собою невблаганний обов’язок, поліція для нього була тим самим, чим для спартанців – Спарта. Це було втілення грізної і нещадної чесності, шпиг, вирізьблений у мармурі, Брут[11] у шкурі Відока.[12]
Уся зовнішність Жавера свідчила: цей чоловік постійно чатує, сам намагаючись лишитися непоміченим. Зовсім не видно було його лоба, схованого під низько насунутим капелюхом, не видно очей, затінених густими бровами, не видно підборіддя, зануреного в краватку, не видно рук – вони ховалися в рукавах, не видно кийка – він тримав його під полою редингота. Та виникала потреба – і все це раптом виринало з пітьми, мов із засідки: вузький і вугластий лоб, зловісний погляд, погрозливе підборіддя, величезні руки і важка палиця.
Зневажаючи книжки, Жавер у вільний від служби час усе ж таки трохи читав. Тому він не був цілковитим неуком і вмів іноді висловитися досить пишномовно.
Як ми вже казали, він не мав жодної вади. Коли він почував себе задоволеним, то підносив до ніздрів дрібку тютюну.
Неважко здогадатися, що Жавер був грозою всіх тих, кого міністерство юстиції у своєму річному звіті поміщає під рубрику: «Темні особи». Почувши ім’я Жавера, вони кидалися врозтіч; побачивши його, вони кам’яніли.
Жавер був постійно втупленим у Мадлена оком. Оком підозріливим і сповненим недовіри. Мадлен зрештою це помітив, та, мабуть, не надав цьому ніякої ваги. Він жодного разу ні про що не спитав Жавера, не шукав його й не уникав і спокійно зустрічав той доскіпливий, майже ворожий погляд. Він ставився до Жавера, як і до всіх інших, – невимушено й привітно.
З кількох слів, що вихопились у Жавера, можна було здогадатися: він шукає слідів, які Мадлен міг лишити в минулому. Якось, говорячи сам до себе, він пробурмотів: «Здається, я його запопав». Потім три дні він ходив замислений і мовчазний. Мабуть, нитка, яку він уже тримав у руках, урвалася.
Жавера явно вибивала з колії невимушена поведінка і цілковитий спокій пана Мадлена.
Проте одного дня дивні манери поліційного інспектора, здавалося, справили враження на Мадлена. Ось як це сталося.
4. Старий Фошлеван
Якось уранці Мадлен ішов немощеною вуличкою в Монтреї-Приморському. Він почув гомін і побачив віддалік гурт людей. Підійшовши ближче, він побачив, що в старого возія, якого звали дядечко Фошлеван, упав кінь, а сам він опинився під возом.
Той Фошлеван був одним із небагатьох ворогів, що їх мав на той час Мадлен. Коли Мадлен з’явився в місті, Фошлеван, колишній сільський нотар, займався торгівлею, яка майже не давала прибутку. Фошлеван бачив, як швидко багатів цей простий робітник, тимчасом як він, хазяїн, розорявся.
Це сповнило його заздрістю, і старий не злюбив Мадлена. Невдовзі він зовсім збанкрутував, і з усього майна в нього лишилася тільки підвода з конем. Тоді Фошлеван став возієм, щоб якось прожити, бо рідні в нього не було.
Кінь поламав задні ноги й не міг підвестися. Старий потрапив між колеса. Упав він так невдало, що віз усією вагою давив тепер йому на груди. Підвода була навантажена. Дядечко Фошлеван хрипів і жалібно зойкав. Його спробували були витягти з-під воза, але дарма. Один необережний рух, і віз, схитнувшись, міг придушити його на смерть. Витягти його можна було, тільки піднявши воза знизу. Жавер, який випадково опинився на місці нещасливого випадку, послав по домкрат.
Коли підійшов пан Мадлен, люди шанобливо розступилися.
– Рятуйте! – кричав Фошлеван. – Допоможіть старому!
Мадлен обернувся до гурту.
– Домкрат є?
– По нього пішли, – відповів якийсь селянин.
– А скоро принесуть?
– Не раніш як за чверть години.
– Чверть години! – вигукнув Мадлен.
Напередодні йшов дощ, земля намокла, і колеса вгрузали усе глибше, здавлюючи старому груди. Було ясно, що через п’ять хвилин віз потрощить йому ребра.
– Не можна чекати чверть години, – сказав Мадлен селянам, що з’юрмилися навколо місця події.
– Доведеться чекати!
– Ви хіба не бачите, що віз угрузає?
– Звісно, бачимо.
– Послухайте, – сказав Мадлен. – Під возом ще досить місця, можна туди пролізти й підняти його спиною. Тільки на півхвилини – і бідолаху витягнуть. У кого стане на це духу й сили? Він заробить п’ять луїдорів![13]
11
12