Цього разу підсудний почув і начебто зрозумів, чого від нього хочуть. Він стрепенувся, як ото людина, що раптово пробуджується від сну, розглянувся навколо, подивився на публіку, на жандармів, на адвоката, на присяжних, на суддів, поклав на бар’єр величезний вузлуватий кулак і, втупивши погляд у прокурора, несподівано заговорив. Слова вихоплювались у нього безладно, плутались, чіплялися одне за одне, ніби хотіли вилетіти з рота усі зразу. Ось що він сказав:
– Так от, знайте. Я працював стельмахом у Парижі, в майстерні пана Балу. Це нелегко. У возоробному ділі доводиться трудитись просто неба; бува, під повіткою, коли в доброго хазяїна, але ніколи в закритому приміщенні, бо тут потрібен простір, самі розумієте. Взимку так мерзнеш, що ляпаєш у долоні, аби зігрітись, але хазяїн цього не любить – каже: ви гайнуєте час. Обробляти залізо, коли на бруківці крига – то вам не мед пити. На такій роботі людина довго не протягне. Замолоду ти вже старий, у сорок років тобі каюк. А я там дотяг до п’ятдесяти трьох, тож довелося не солодко. З мене стали знущатися, обзивати старим шкарбуном. Хазяїн платив мені тільки тридцять су на день. Була в мене дочка, вона прала людям білизну на річці. Дещо заробляла й вона, і вдвох ми якось перебивалися. Їй, сердешній, теж доводилося сутужно. Цілий день гнеш спину над ночвами, мокра до пояса, під дощем, під снігом, під холодним вітром; навіть як ударить мороз – однаково треба прати, декотрі люди мають небагато білизни і не можуть ждати; якщо не випереш їм, утратиш замовників. Ночви дерев’яні, дошки припасовані погано, і вода ллється просто на тебе. Спідниця наскрізь мокра. Холод пробирає до кісток. Вона поверталась додому о сьомій вечора і зразу лягала спати – дуже-бо стомлювалася. Чоловік бив її. Вона померла. Ось так. Я сказав правду. Спитайте у людей, якщо не вірите.
А в кого спитайте? Який же я дурний! Париж – це безодня. Хто там знає дядька Шанматьє? Але я ж назвав пана Балу. Знайдіть пана Балу. А то я зовсім не розумію, чого вам від мене треба.
Старий замовк, але лишився стояти. Він виговорив усе це хрипким і грубим голосом, з якоюсь простодушною дратівливістю. За кожною фразою він махав рукою, наче дроворуб, який розколює поліно. Коли він замовк, юрба вибухнула сміхом. Він витріщився на людей і, нічого не розуміючи, зареготав і сам.
То була зловісна картина.
Голова суду, чоловік співчутливий і доброзичливий, нагадав «панам присяжним», що вищезгаданого Балу, колишнього хазяїна возовні, на якого посилається підсудний, розшукати не змогли, оскільки він збанкрутував, де перебуває нині, з’ясувати не пощастило. Потім, обернувшись до Шанматьє, суддя сказав:
– Підсудний, ви повинні зрозуміти, що становище у вас тяжке. У ваших же інтересах я закликаю, щоб ви чітко відповіли зараз на два головні запитання. По-перше, чи перелізли ви через мур до чужого садка і вкрали там гілку з яблуками? По-друге, чи справді ви колишній каторжник Жан Вальжан?
Підсудний кивнув головою, наче зрозумів, чого від нього хочуть, розтулив рота, обернувся до голови суду і сказав:
– По-перше…
Потім він подивився на свого кашкета, подивився в стелю й замовк.
– Підсудний, – суворо мовив прокурор, – зважте, що ви не відповідаєте на поставлені запитання. Ваша розгубленість зраджує вас. Цілком очевидно, що ви не Шанматьє, що ви колишній каторжник Жан Вальжан, який спочатку сховався під прізвищем своєї матері «Матьє». Цілком очевидно, що ви вкрали яблука з чужого саду. Панове присяжні не дадуть себе ошукати.
Тут підсудний, який уже був сів, підхопився на ноги.
– Ви злий чоловік! – викрикнув він. – Ось що я вам скажу. Я нічого не крав. Я підібрав ту гілку з яблуками на землі, не знаючи, що вона завдасть мені стільки лиха. Ось уже три місяці я в тюрмі. І всі мені торочать: «Признавайся!» Я не знаю, чого від мене хочуть, я не вчився наук, я чоловік бідний. Я не знаю, хто такі Жан Матьє і Жан Вальжан. Я працював у пана Балу, на Лікарняному бульварі. Мене звуть Шанматьє. Я справді бував в Оверні й у Фаверолі. Ну то й що? Хіба в Оверні чи у Фаверолі живуть тільки ті, хто побував на каторзі? І чого ви всі напали на мене, мов скажені собаки?
Прокурор звернувся до голови суду:
– Пане голова, оскільки підсудний і далі уперто все заперечує, я прошу знову викликати ув’язнених Бреве, Кошпая та Шенілдьє й поліційного наглядача Жавера і востаннє допитати їх щодо тотожності особи підсудного з каторжником Жаном Вальжаном.
– Звертаю вашу увагу на те, – відповів голова суду, – що поліційний наглядач Жавер, маючи нагальні службові обов’язки в головному місті сусідньої округи, покинув засідання відразу ж по тому, як дав свої свідчення. Ми дозволили йому це зі згоди самого пана прокурора й захисника підсудного.
– Справді, пане голова, – відповів прокурор. – Тому вважаю за свій обов’язок нагадати присяжним, що сказав тут інспектор Жавер, відомий своєю чесністю й бездоганною службовою репутацією. Ось його слова: «Я впізнав підсудного. Це колишній каторжник, дуже небезпечний бандит на ім’я Жан Вальжан. Він відбув на каторзі дев’ятнадцять років за крадіжку зі зломом. П’ять або шість разів намагався втекти. Крім пограбування малюка Жерве та крадіжки яблук у садибі П’єрон, він ще, як я підозрюю, обікрав його преосвященство покійного єпископа Діньського. Я часто бачив цього чоловіка, коли служив помічником наглядача в Тулоні. Повторюю: я впізнав його».
Ця заява, здавалося, справила велике враження і на публіку, і на присяжних. Далі прокурор поставив вимогу, щоб знову викликали й допитали свідків Бреве, Шенілдьє та Кошпая.
Голова суду дав відповідний наказ, і за хвилину з кімнати свідків до зали привели ув’язненого Бреве.
Бреве був чоловік років шістдесяти, схожий на ділка і водночас на пройдисвіта. Іноді таке поєднання зустрічається. Тюремне начальство казало про нього: «Це чоловік послужливий», – і його настановили у в’язниці воротарем.
– Бреве, – сказав голова суду, – ви відбуваєте покарання, і вас не можна привести до присяги. Проте навіть у людини, осудженої законом, має зберегтися почуття честі й справедливості. Саме до такого почуття і звертаюся я в цю вирішальну мить. Перш ніж відповісти, добре усвідомте собі, що одне ваше слово може згубити цього чоловіка, а з другого боку – допомогти з’ясуванню істини. Підсудний, встаньте. Бреве, придивіться до підсудного, напружте пам’ять і скажіть: це справді ваш колишній товариш по каторзі Жан Вальжан?
Бреве подивився на підсудного, потім обернувся до суду.
– Так, пане голова суду. Я перший упізнав його, і думка моя не змінилася. Це Жан Вальжан. Він був у Тулоні на каторзі з тисяча сімсот дев’яносто шостого по тисяча вісімсот п’ятнадцятий рік. Я вийшов звідти на рік пізніше. Він добре підтоптався відтоді, проте я впізнав його, і сумнівів у мене нема.
– Сядьте, – сказав суддя. – А ви, підсудний, стійте.
Привели Шенілдьє, довічного каторжника, – про це свідчила його червона куртка й зелена шапка. Чоловік років п’ятдесяти – жвавий, зморшкуватий, нахабний – він здавався кволим і хирлявим, проте в його погляді відчувалася страшна сила.
Голова суду звернувся до нього з тими самими словами, що й до Бреве.
Шенілдьє вибухнув сміхом:
– Ще б пак не впізнати! Таж ми п’ять років були прикуті до одного ланцюга. Чого дивишся на мене вовком, друзяко?
– Сядьте, – сказав голова суду.
Судовий пристав привів Кошпая. Цей колишній пастух у Піренеях став розбійником і нині відбував довічну каторгу.
Голова суду запитав у нього, як і в тих двох, чи впізнає він чоловіка, який стоїть перед ним.
– Це Жан Вальжан, – мовив Кошпай. – Ми ще називали його Жан Домкрат – такий він був сильний.
Показання трьох свідків, явно щирі й неупереджені, викликали серед публіки глухий гомін, який щодалі наростав. Підсудний слухав їх із тим подивом на обличчі, який прокурор вважав умисними хитрощами. Жандарми, що стояли поруч із Шанматьє, чули, як він крізь зуби кинув услід першому свідку: «Знайшовся один!» Другому він сказав уже голосніше, з майже задоволеним виглядом: «Ну й спритник!» А третьому гукнув: «Брехня!»
– Підсудний, ви все чули, – звернувся до нього голова суду. – Що ви скажете?