На той час ми вже ввійшли в кімнату Рубі, але її там, звісно, не було. Одначе Рубі туди заходила, бо сукня, в якій вона танцювала, лежала впоперек стільця. Джозі зазирнула в шафу й сказала, що дівчина, видко, одягла стару білу сукню. На наш іспанський танець вона одягала звичайно чорну вельветову сукню. Я був лютий, що Рубі мене так підвела. Джозі заспокоїла мене й сказала, що танцюватиме зі мною сама, аби лиш не лаявся старий Прескотт. Вона пішла до себе перевдягатись, потім ми спустилися вниз і танцювали танго — вишукане й досить показне, але не дуже виснажливе як для її коліна. Джозі дуже ризикувала, адже коліно в неї боліло, я бачив. Потім вона попросила мене допомогти їй заспокоїти Джефферсонів — мовляв, це дуже важливо. Звичайно, я зробив, що міг.
Старший поліційний офіцер Гарпер кивнув головою і подякував містерові Старру. «Ще й як важливо! П'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів…» — подумав Гарпер. Він дивився, як Раймонд Старр, прихопивши сумку з ракеткою й тенісними м'ячами, граційно рушив сходами тераси вниз. Місіс Джефферсон, також із ракеткою в руці, приєдналась до нього, і вони пішли на тенісний корт.
— Вибачте, сер.
Поруч стояв збуджений сержант Гіггінс. Гарпер, прокинувшись від роздумів, стривожено глянув на нього.
— Вам дзвонили з управління, сер. Вранці якийсь робітник бачив біля кар'єру яскравий вогонь. А півгодини тому там знайшли спалений автомобіль. Це милі дві звідси. Всередині рештки обвугленого тіла.
Вольове обличчя Гарпера спалахнуло.
— Що це в Гленшірі коїться? — вигукнув він. — Епідемія насильства? — Потім спитав: — Номер машини з'ясували?
— Ні, сер. Але з'ясуємо неодмінно — за номером двигуна. Там гадають, що це «міноан-чотирнадцять».
Йдучи через вітальню в готелі «Меджестік», сер Генрі Клітерінг навіть не глянув на людей, що були там. Його цілком заполонили думки. І все ж, як це іноді буває, щось мимоволі таки проникло в його свідомість, закарбувалось у ній і чекало свого часу.
Підіймаючись нагору, сер Генрі намагався збагнути, що примусило його товариша написати цю несподівану записку. Конвей Джефферсон був не з тих, хто розсилає термінові виклики. Певне, сталося щось надзвичайне, вирішив сер Генрі.
Джефферсон не став гаяти часу на церемонії:
— Радий, що ви прийшли… Едвардзе, приготуйте серу Генрі чогось випити. Сідайте, друже. Ви ще, мабуть, нічого не чули? В газетах нічого не було?
Сер Генрі похитав головою, його цікавість зростала.
— А що сталося?
— Сталося вбивство. Воно зачепило мене, а також ваших друзів — подружжя Бентрі.
— Артура й Доллі Бентрі?! — Клітерінг не йняв віри.
— Так. Труп, бачте, знайдено в їхньому домі.
Конвей Джефферсон чітко й стисло переповів факти. Сер Генрі не перебивав. Обидва вміли схоплювати суть справи. Генрі славився цією рисою ще відтоді, як служив комісаром столичної поліції.
— Це справа незвичайна, — зробив висновок сер Генрі, коли Джефферсон закінчив розповідь. — Чому саме до Бентрі, як ви гадаєте?
— Саме це мене й непокоїть. Бачте, Генрі, тут, певно, відіграло роль те, що я з ними знайомий. Це єдине пояснення, яке я бачу. Як я зрозумів, ні він, ні вона дівчину зроду не бачили. Не вірити їм підстав немає. Хіба не могло статися, що її зґвалтували, потім підкинули тіло моїм друзям?
— Боюся, це пояснення притягнуте за вуха, — не погодився Клітерінг.
— Однак можливе, — наполягав Конвей.
— Так, але малоймовірне. Що ви хочете від мене?
— Я каліка, — гірко зітхнув Конвей Джефферсон. — Досі я намагався не думати про це, відмовлявся помічати… Але тепер цей факт уразив мене в саме серце. Я не маю змоги бувати там, де мені хочеться, розпитувати, копатися в речах… Я змушений сидіти тут і покірно дякувати за уривки інформації, які мені люб'язно надає поліція. До речі, ви знаєте начальника редфордшірської поліції Мелчетта?
— Так, я з ним колись зустрічався… — І раптом ніби щось прокинулось у свідомості сера Генрі. Оте обличчя й постать у вітальні. Струнка літня жінка, яку він бачив останнього разу в Мелчетта.
— Ви хочете, щоб я став таким собі детективом-любителем? — промовив сер Генрі. — Це не мій профіль!
— Але ж насправді ви не любитель, — заперечив Джефферсон.
— І вже не професіонал. Я на пенсії.
— Це полегшує справу.
— Ви маєте на увазі, якби я служив у Скотленд-Ярді, то не міг втрутитись? Цілком справедливо.
— А тепер, — сказав Джефферсон, — ваш досвід дає вам право зацікавитися цією справою, і будь-яка допомога з вашого боку знайде підтримку.
— Професійна етика це дозволяє. Згоден. Але що ви хочете від мене, Конвею? Щоб я знайшов того, хто вбив дівчину?
— Саме так.
— У вас є якісь міркування?
— Аніякісіньких.
— Ви, певне, не повірите, але внизу, у вестибюлі, сидить експерт у таких містичних справах. Людина куди сильніша в цьому за мене. Скоріше всього, вона тут уже щось пронюхала.
— Ви це про кого?
— У вестибюлі, за третьою колоною ліворуч, сидить літня жінка з. приємним байдужим обличчям старої дівки й розумом, що пізнав усю глибину зла, на яке здатна людина. І весь цей її досвід — із повсякденного життя. Жінку звати міс Марпл. Вона приїхала з містечка Сент-Мері-Мід — це за милю від Госсінггона. Міс Марпл приятелює з подружжям Бентрі, і якщо стався злочин, то вона — саме та людина, яка потрібна, Конвею.
Джефферсон насупив густі брови й утупився в сера Генрі.
— Жартуєте?
— Анітрішки. Щойно ви згадали про Мелчетта. Коли я бачився з ним востаннє, поліція саме розслідувала одну сільську трагедію: покінчила життя самогубством — утопилась — одна дівчина. Поліція мала підозру — і цілком слушно, — що то вбивство, а не самогубство, і навіть гадала, що знає ім'я вбивці. І ось до мене підходить украй схвильована міс Марпл. Вона, мовляв, вважає, що повісять не того, кого треба. Доказів у неї немає, але вона нібито напевно знає, хто це зробив. І простягає мені клаптик паперу з прізвищем на ньому. Ви знаєте, Джефферсон, вийшло по її!
Конвей Джефферсон ще дужче насупив брови й недовірливо гмикнув. Потім скептично зауважив:
— Що ж, жіноча інтуїція!
— А вона називає це не так. Спеціалізація — ось її визначення.
— І що це означає?
— Бачте, Конвею, ми в поліції теж до цього вдаємося. Сталося, скажімо, пограбування — і ми приблизно вже знаємо, хто це зробив. Тобто хто з-поміж відомих нам злочинців. Просто ми знаємо зломщиків, які працюють у такій манері. А міс Марпл має цікавий, хоч іноді й банальний набір паралелей з сільського життя.
— Що ж вона може знати про дівчину, яка вихована в балагані і яка, мабуть, зроду не була в селі? — скептично запитав Джефферсон.
— Я думаю, — твердо відказав сер Генрі Клітерінг, — міс Марпл має свої міркування.
Очі в міс Марпл спалахнули, коли сер Генрі рушив до неї.
— О, сер Генрі, яке щастя зустріти вас тут!
Сер Генрі шанобливо відповів:
— Радий, дуже радий вас бачити!
Залившись рум'янцем, міс Марпл прошепотіла:
— Це так мило з вашого боку!
— Ви зупинилися тут?
— Так, ми зупинилися тут.
— Ми?
— Місіс Бентрі і я. — Вона допитливо глянула на нього. — Ви вже чули?.. Так, бачу, вже чули. Це жахливо, правда?
— А що тут робить Доллі Бентрі? Вона з чоловіком?
— Ні. Адже вони реагують на таке зовсім по-різному. Коли щось трапляється, бідолашний Бентрі просто зачиняється у себе в кабінеті або йде кудись на ферму. Як черепаха, знаєте, — втягне голову й сподівається, що її ніхто не бачить. Доллі, звичайно ж, людина зовсім інша.
— А Доллі, схоже, розважається, так? — спитав сер Генрі, який добре знав свою давню знайому.
— Ну… е-е… так. Бідолашна…
— І вона взяла вас з собою, щоб ви показали їй фокус?
Міс Марпл стримано відповіла:
— Доллі вважає, що зміна обстановки піде їй на добре, а їхати сама вона не хотіла. — Їхні очі зустрілись, і міс Марпл лагідно моргнула. — А втім, ви вгадали. Я почуваю себе незручно, бо, сказати правду, користі з мене ніякої.