— А що ж одягають на зустріч із коханцем? — хотів знати сер Генрі.
— Якби вони зустрічалися в готелі чи в такому місці, де носять вечірні туалети, то Рубі, звісно, одягла б найкращу свою сукню. А на прогулянку вбиратися так просто безглуздо. Тим-то на ній мав би бути найпривабливіший спортивний костюм.
— Так зробила б якась модниця, але Рубі…
— Рубі так не зробила б, — погодилася міс Марпл. — Рубі, скажімо відверто, леді не була. Вона належала до того прошарку, що одягає все найкраще для найменш відповідних випадків. Торік ми якось улаштували на Скрентор-Рокс пікнік. Ви б тільки побачили, що понацуплювали на себе дівчата! Легкі шовкові сукні, лаковані туфлі і бозна-які капелюшки. Щоб лазити по скелях серед заростів дроку та вереску. Хлопці поприходили у найкращих костюмах. А коли йдуть пішки на прогулянку, вдягаються зовсім інакше. Це, власне, уніформа, а дівчата, схоже, не розуміють, що шорти личать тільки дуже струнким!
— І ви вважаєте, що Рубі Кіні… — неквапом промовив Гарпер.
— Я вважаю, що на ній мала б бути сукня, в якій вона танцювала, — її найкраща, рожева. І перевдяглася б вона тільки у ще краще.
— Тоді як же ви все це поясните, міс Марпл? — поцікавився старший поліційний офіцер.
— А ніяк… Поки що. Але нутром чую, що це дуже важливо.
На огородженому сіткою майданчику закінчився урок з тенісу, що його давав Раймонд Старр. Дебела, середнього віку жінка коротко подякувала йому, взяла блакитний джемпер і подалася до готелю. Раймонд гукнув їй услід щось веселе й повернувся до лавки, де сиділо троє глядачів. У руці у нього була сітка з тенісними м'ячами, під пахвою — ракетка. Безтурботний усміхнений вираз на його обличчі де й дівся. Старр був стомлений і заклопотаний.
— От і все, — зітхнув він, підходячи до глядачів. На його засмаглому обличчі враз спалахнула широка, чарівна хлопчача усмішка, що так пасувала до його стрункої постаті. «Скільки ж йому років — двадцять п'ять, тридцять, тридцять п'ять? — подумав сер Генрі. — Важко сказати».
— Вона ніколи не навчиться грати, — хитаючи головою, заявив Раймонд.
— Усе це вам, мабуть, дуже надокучає? — поцікавилася місіс Марпл.
— Буває, — просто відповів Раймонд. — А надто наприкінці літа. Якийсь час ще підбадьорює думка про платню, та зрештою навіть вона не додає сили.
Гарпер раптом устав і сказав:
— За півгодини я пришлю по вас, міс Марпл, гаразд?
— Гаразд, спасибі. Я буду готова.
Гарпер пішов. Раймонд стояв і дивився йому вслід. Потім промовив:
— Ви не проти, якщо я на хвилину сяду?
— Прошу, — відказав сер Генрі. — Закурите? — Він запропонував йому сигарети, дивуючись, чому мав досі проти Старра упередження. Може, тому, що він — професійний тренер із тенісу й танцівник? Якщо так, то справа тут не в тенісі, а скоріше в танцях. Англійці, вирішив сер Генрі, ставляться недовірливо до кожного, хто добре танцює. А в цього молодика рухи дуже граційні. Рамон… Раймонд… Як же його звати?! І раптом сер Генрі спитав про це вголос.
Молодик вражено звів на нього очі.
— Спершу моє професійне ім'я було Рамон. Рамон і Джозі звучить по-іспанському. Потім проти іноземців виникли якісь упередження, і я став Раймонд. Це вже по-британському.
— А справжнє ім'я у вас зовсім інше? — поцікавилася міс Марпл.
— Справжнє моє ім'я Рамон, — усміхнувся він. — Бачте, бабуся в мене була аргентінка.
«Так он звідки така грація!» — промайнуло в сера Генрі.
— Але спершу мене звали Томас. До болю прозаїчно! — Старр обернувся до сера Генрі. — Ви приїхали з Девоншіра, сер, чи не так? Зі Стейна? У тих краях жив мій рід. У Елмонстоні.
Обличчя в сера Генрі проясніло.
— То ви один з елмонстонських Старрів? А я й гадки про це не мав.
— Звідки ж вам було знати… — В голосі Раймонда чулася гіркота.
— Не пощастило… е-е… і всяке таке, — пробурмотів сер Генрі.
— Маєток було продано після того, як наш рід прожив у ньому, здається, років триста. Ну, звісно! Мабуть, ми своє віджили. Мій старший брат виїхав до Нью-Йорка. Став видавцем, має гроші. А решту сім'ї життя розкидало по світу. Тепер, скажу вам, важко знайти роботу, коли за плечима лише середня освіта. Якщо пощастить, можна дістати в готелі місце портьє. Краватка й манери там у ціні. Якось я влаштувався організатором виставок у фірмі, що торгувала сантехнікою. Продаж дивовижних порцелянових ванн персикового й лимонового кольорів, велетенські демонстраційні зали… Але я ніколи не знав, що скільки коштує, коли фірма може поставити замовникові товар, і мене викинули на вулицю.
Єдине, що я вмів по-справжньому, — це танцювати й грати в теніс. Мене взяли на роботу в готель на Рів'єрі. Я там добре заробляв. Потім випадково почув, як один старий полковник — справжній старий полковник, просто старезний, до кінчиків пальців британець і завжди розповідав про індійське місто Пуну — підійшов до власника готелю й на повен голос заявив: «Де той ваш танцюрист? Я його хочу купити. Моя дружина й дочка бажають танцювати! Де той тип? Скільки він із вас бере? Подати мені танцюриста!» Не варто було звертати на нього увагу. Але я не стерпів. І покинув готель. Приїхав сюди. Платня менша, зате працювати приємніше. Вчу товстух грати у теніс, хоч вони ніколи цього не навчаться. Та ще танцюю з дівчатами багатих клієнтів — тими дівчатами, яких ніхто не запрошує на танець! Але… таке життя, що вдієш! Вибачте, розпустив нюні… — Раймонд засміявся. Зблиснули білизною зуби, в кутиках очей набігли зморшки. Він раптом став здоровий, щасливий, бадьорий.
— Я дуже радий цій розмові, — сказав сер Генрі. — Мені весь час хотілося з вами поговорити.
— Про Рубі Кіні? Нічим не можу допомогти. Я не знаю, хто її вбив, і дуже мало знаю про неї. Вона мені не довіряла.
— Дівчина вам подобалася? — поцікавилась міс Марпл.
— Не дуже. Але ненависті до неї я теж не відчував. — Говорив він якось байдуже, недбало.
— Отже, ви нікого не підозрюєте? — спитав сер Генрі.
— На жаль, ні. Я б сказав Гарперові, якби щось знав. Мені здається, це один із тих підлих злочинів, коли немає ні доказів, ні мотивів.
— Двоє людей мають мотив, — заперечила міс Марпл.
Сер Генрі гостро глянув на неї.
— Справді? — здивувався Раймонд.
Міс Марпл уперто дивилася на сера Генрі, і той знехотя промовив:
— Її смерть дасть, мабуть, п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів місіс Джефферсон та містерові Гаскеллу.
— Що?! — вражено вигукнув Раймонд. — О, але ж це безглуздя… цілковите безглуздя. Місіс Джефферсон… Та ні, вони не могли цього зробити. Це неймовірно!
Міс Марпл прокашлялась і лагідно промовила:
— Боюсь, ви ідеаліст.
— Я?! — Старр засміявся. — Тільки не я! Я страшний цинік.
— Гроші, — сказала міс Марпл, — мотив дуже вагомий.
— Можливо, — гаряче кинув Раймонд. — Але жодне з тих двох не могло б так холоднокровне задушити дівчину… — Він замотав головою, потім устав. — А ось і місіс Джефферсон прийшла на урок. Спізнилася. — В голосі його вчувалося задоволення. — На десять хвилин спізнилась.
Стежкою до них швидко крокували Аделаїда Джефферсон і Гуго Маклін. Вибачаючись усмішкою за спізнення, Едді вийшла на корт. Маклін сів на лавку і ввічливо спитав, чи міс Марпл не буде проти, якщо він закурить. Розпаливши люльку, Гуго кілька хвилин мовчки пахкав димом, спостерігаючи за двома білими постатями на корті. Врешті сказав:
— Не розумію, навіщо Едді ці уроки? Пограй собі, та й досить. Ніхто не має від цього такої насолоди, як я. Але навіщо уроки?
— Хоче краще грати, — пояснив сер Генрі.
— Едді й так непогано грає, — заявив Гуго. — Та й на біса це їй? Вона ж не має наміру брати участь в Уїмблдонському турнірі! — Якусь хвилину він мовчав, потім спитав: — А хто цей Раймонд? Звідки тут узявся професіонал? Щось дуже він нагадує мені латиноамериканця.