— Він із роду девоншірських Старрів, — відповів сер Генрі.
— Що?! Невже?!
Сер Генрі кивнув головою. Гуго Макліну ця новина вочевидь не сподобалась. Він дужче насупився і сказав:
— Не знаю, навіщо Едді мене викликала? У всій цій справі з неї, здається, й волосина не впала. Едді ще ніколи не мала такого гарного вигляду. І нащо було мене викликати?
Сер Генрі не без цікавості спитав:
— А коли вона вас викликала?
— Е-е… коли все це сталося.
— По телефону? Чи телеграмою?
— Телеграмою.
— Цікаво, коли місіс Джефферсон її послала?
— Ну, я напевно не знаю…
— А коли ви її отримали?
— Власне, я її не отримував. Мені прочитали її по телефону.
— Чому? А де ж ви були?
— Річ у тім, що напередодні ввечері я з Лондона виїхав і зупинився в Данбері-Хед.
— Що?! Недалеко звідси?
— Смішно, правда ж? Дізнався, коли скінчився раунд у гольф, і одразу ж сюди.
Міс Марпл замислено дивилася на нього. Гуго був збуджений і тримався невпевнено.
— Я чула, що в Данбері-Хед дуже мило й недорого, — промовила міс Марпл.
— Так, недорого. Я не можу дозволити собі платити дорого. Там дуже гарно.
— Треба буде якось поїхати туди, — запропонувала міс Марпл.
— Що? А-а… так, треба буде… — Маклін підвівся. — Краще піду нагулювати апетит. — Мов задерев'янілий, він рушив від них геть.
— Жінки не бережуть тих, хто їх обожнює, — сказав сер Генрі.
Міс Марпл усміхнулась, але промовчала.
— Вам не здалося, що він зануда? — спитав сер Генрі. — Мені цікаво почути вашу думку.
— Інтереси в нього не вельми широкі, — сказала міс Марпл. — Але здібності він має. І досить чіткі.
Сер Генрі встав.
— Мені пора — маю справи. Он до вас іде місіс Бентрі.
Місіс Бентрі прийшла заспана. Важко зітхнувши, вона сіла поруч із міс Марпл.
— Я розмовляла з покоївками, — почала вона. — Але все марно. Нічого нового! Думаєте, дівчина фліртувала з кимось у готелі й ніхто нічого не знав?
— Питання цікаве, люба моя. Однак заперечувати цього не ризикну. Якщо таке було, то хтось про це знає. Але дівчина, певне, поводилася дуже розважливо.
Місіс Бентрі перевела погляд на тенісний корт.
— Едді робить у тенісі успіхи. А цей тренер — симпатичний молодик. Едді просто цвіте. Вона й досі приваблива жінка. Не здивуюсь, якщо вона знову вийде заміж.
— І дуже розбагатіє, коли помре містер Джефферсон, — додала міс Марпл.
— О, Джейн, у вас завжди такі чорні думки! І чому ви й досі не розгадали цю таємницю? Схоже на те, що ми тупцюємо на місці. Мені здавалося, ви одразу здогадаєтесь, хто це зробив, — докірливо промовила місіс Бентрі.
— Ні, люба моя, здогадалась я не одразу, а тільки згодом.
Місіс Бентрі звела на неї переляканий, недовірливий погляд.
— Ви вже знаєте, хто вбив Рубі Кіні?
— Ну звісно, знаю! — відказала міс Марпл.
— Джейн, хто це?! Зараз же скажіть мені!
Міс Марпл рішуче похитала головою і підібгала губи.
— Вибачте, Доллі, але я цього не зроблю.
— Чому?
— Тому що ви жінка необачна й усім розповісте. А якщо й не скажете відверто, то натякнете.
— Та ні, не скажу. Жодній живій душі не скажу.
— Люди, які отак запевняють, дотримують слова найменше. Нічого не вийде, люба. До цього ще далеко. Ще дуже багато чого неясно. Найгірше в цій справі те, що з самого початку всі були надто легковірні. Не можна вірити всьому, що кажуть люди. Коли трапляється щось підозріле, я просто нікому не вірю. Я, бачте, знаю людську натуру.
— Ви ніколи не вірите в те, що вам кажуть люди, так? — з гіркотою в голосі перепитала місіс Бентрі. — Але я не така вже й дурна. Ви, певне, гадаєте, ніби я не знаю, про що йдуть розмови у Сент-Мері-Міді, в усьому графстві? Всі кажуть те саме: немає диму без вогню. Коли дівчину знайдено в бібліотеці Артура, то він конче має щось знати. Кажуть, нібито дівчина була його коханка або позашлюбна дочка й шантажувала його. Мелють язиком кому що в голову вдарить. І так воно й триватиме! Спочатку Артур нічого не розумітиме. Він-бо такий милий старий простак, що й не припустить, ніби люди можуть таке про нього подумати. Його уникатимуть, і тоді він нарешті замислиться: що ж сталося? Помалу йому почне прояснятись, і раптом його ошелешить! Він замкнеться в собі й день при дні страждатиме. І я приїхала сюди, щоб вивідати все! Це вбивство треба розкрити! Якщо ні, тоді життя Артура обернеться на пекло, а я цього не допущу. Нізащо! Я не хочу, щоб мій старий Артур зазнавав мук за те, чого не робив! Я залишила його вдома й приїхала до Дейнмута з однією метою: знайти правду.
— Я знаю, люба, — сказала міс Марпл. — Я приїхала сюди з тією самою метою.
У тихому готельному номері Едвардз шанобливо слухав сера Генрі Клітерінга.
— У мене до вас кілька запитань, Едвардзе. Але спершу я хотів би пояснити вам свій статус. Коли сталася ця трагедія, ваш господар послав по мене. Свого часу я був комісаром поліції у Скотленд-Ярді, а тепер на пенсії. Містер Джефферсон попросив мене скористатися моїм досвідом і з'ясувати правду. — Сер Генрі на мить замовк.
Едвардз, трохи схиливши голову, пильно дивився на співрозмовника. Потім сказав:
— Саме так, сер Генрі.
Клітерінг поволі, розважливо повів далі:
— У будь-якому розслідуванні є багато інформації, яку приховують. Роблять це з різних причин — або вона стосується сімейних таємниць, або люди вважають, що вона не має до справи ніякого відношення й навіть може поставити когось у незручне становище.
— Саме так, сер Генрі, — знову проказав Едвардз.
— Сподіваюсь, Едвардзе, тепер ви чітко уявляєте собі всю складність цієї справи. Покійна дівчина ось-ось мала стати прийомною дочкою містера Джефферсона. Двоє людей були зацікавлені, щоб цього не сталося, — містер Гаскелл і місіс Джефферсон.
Очі в слуги зблиснули, і він запитав:
— Дозвольте поцікавитись, сер: вони під підозрою?
— Арешт їм не загрожує, якщо ви хотіли почути це. Але поліція змушена підозрювати їх до кінця розслідування.
— Становище в них неприємне, сер.
— Дуже неприємне. І тепер, щоб добути правду, слідству треба зібрати всі факти. Багато важать реакція, слова й жести містера Джефферсона та членів його сім'ї. Як вони почувалися, що робили, що казали? Я питаю вас, Едвардзе, через те, що про це можете знати тільки ви. Вам відомі настрої господаря.
Спостерігаючи за ним, ви, певне, здогадуєтесь, чим вони викликані. Я питаю про це не як поліцейський, а як друг містера Джефферсона. Тобто якщо сказане вами не стосуватиметься справи, то поліції я його не переповім. — Він замовк.
— Я вас розумію, сер, — поволі мовив Едвардз. — Ви хочете, щоб я говорив щиро і розповів про те, про що й не згадував би, а ви й не мріяли б почути, якби йшлося про звичайне розслідування.
— Ви дуже розумний чоловік, Едвардзе, — сказав сер Генрі. — Це саме те, що я мав на увазі. Якусь хвилину Едвардз помовчав, тоді повів далі:
— Звичайно ж, я знаю містера Джефферсона дуже добре. Я з ним уже чимало років і бачив його всякого — й бадьорого, й засмученого. Часом, сер, подумки питав себе: чи варто так боротися з долею, як бореться містер Джефферсон? Це йому обійшлося дуже дорого. Якби він зміг здатися, стати нещасним, самотнім, зламаним старим чоловіком, йому було б легше. Але для цього він надто гордий. Вмерти, але не здатися, — ось його гасло. Однак це виснажує його нерви, сер Генрі. На вигляд він чоловік урівноважений. Але я бачив, як він задихався від люті. А найбільше його вбиває обман.
— Ви маєте на увазі щось конкретне, Едвардзе?
— Так, сер. Ви просили мене бути щирим.
— Саме так.
— Тоді, сер Генрі, я вам ось що скажу: ота молода жінка, якою захопився містер Джефферсон, цього не варта була. Відверта кажучи, вона не заслуговувала доброго слова, їй було начхати на містера Джефферсона. Вся ця гра в повагу і вдячність — звичайнісінький обман. Не думаю, що дівчина йому якось шкодила, ні, просто вона була не така, якою він її бачив. І це дивно, сер, адже містер Джефферсон такий проникливий, розважливий джентльмен, його не легко обманути. Та чого не буває з джентльменом, коли йдеться про молоду жінку. Бачте, місіс Джефферсон, якій він завжди симпатизував і сам залежав від цієї симпатії, за літо дуже змінилася. Містер Джефферсон це помітив і сприйняв боляче. Розумієте, він любив її. А містера Марка ніколи не любив.