В цю хвилину вниз по східцях повільно, ще не зовсім прокинувшись, зійшла двадцять четверта гостя — чарівна Петронілла Бельмонте. Нетудоєві від хвилювання аж дух забило.
— Ви хто? — запитав він.
Почувши іноземне прізвище, інспектор спохмурнів. Він знав, що являють собою іноземці. Дівчина пояснила, що тільки-но прокинулася. Швидкі, професіонально поставлені запитання примусили її зізнатися, що вона теж не любить господаря і приїхала сюди лише тому, що її затягли друзі.
— Щиро кажучи, — повідомила вона, — минулої ночі ми з сером Генрі посварилися. Він поводився непристойно. Я ладна була вбити його!
Ці слова знову викликали істерику в покоївок Крісті та Сейєрс. Поки дівчина гнівно цідила їх крізь зуби, Нетудой суворо дивився на неї.
— І ви його таки вбили? — запитав він.
— Не будьте дурнем! — вигукнула Петронілла.
— Зайдіть, будь ласка, на хвилину до бібліотеки, — чемно попросив Нетудой.
Петронілла пішла за ним. Причинивши двері, він різко обернувся до неї, і його обличчя набрало офіційного виразу.
Весь напружившись і дивлячись чарівній Петроніллі Бельмонте просто у вічі, Нетудой суворо промовив:
— Я змушений затримати вас по звинуваченню в убивстві, і все, що ви скажете, може бути використано як доказ проти вас.
— В такому разі використайте для початку те, що скажу вам я, — відрубала дівчина. — Я не знаю, хто ви, і не маю великого бажання знати, але гадаю, ви псих.
— Я інспектор Нетудой із Скотленд-Ярду і розслідую тут серйозну справу.
— То кого ж я вбила? — запитала дівчина.
— Сера Генрі Фаззока.
— А докази де?
— Ви самі сказали мені, що не любите його, що минулої ночі ви з ним посварилися і вирішили його вбити.
Страх і відчай відбилися на прекрасному обличчі Петронілли, коли вона збагнула, що справа таки серйозна.
Важким поглядом холодних мов сталь очей Нетудой дивився на неї так, як миша дивиться на шматок сиру. І страх її переріс у паніку.
— До ви знайшли його? — прошепотіла вона захриплим голосом.
— Ми його ще не знайшли, — відповів інспектор з погрозою в голосі.
— О, тоді, гадаю, я можу все пояснити, — з полегкістю зітхнула Петронілла.
Почувши це, Джек Нетудой також трохи розслабився. Бо, попри все, він був людиною і, дивлячись на це чарівне молоде створіння, відчував, як шалено б'ється його серце.
— Може, ви сядете? — гостинно запропонував він. — А тепер розкажіть мені все, що вам відомо.
Повторюю, Джек Нетудой був людиною з усіма людськими слабостями. Опинившись віч-на-віч із красунею Петроніллою Бельмонте в бібліотеці Свігні-Холу, він марно намагався говорити з нею офіційним тоном, навіть коли згадував, що звинувачує її в убивстві сера Генрі Фаззока. Та тільки-но він зібрався допитувати її, як вона сказала:
— Отже, давайте все з'ясуємо. Скажіть мені ще раз, кого я, по-вашому, вбила?
— Сера Генрі Фаззока, — відповів Нетудой.
— А де тіло?
— Я не знаю… поки що.
— Тоді звідки ви знаєте, що його вбито?
Досі Нетудоєві таке питання й на думку не спадало.
— Про це повідомив Джордж Бевз, — сказав він, — і Скотленд-Ярд послав сюди мене.
— Про що повідомив Джордж Бевз? — було її нове запитання.
— Про вбивство.
— А чи не сказав він тільки, що тут немає тіла, а тому, мовляв, Фаззока вбито?
— Ну… воно-то так, — мовив інспектор, знітившись, а тоді намагаючись зберегти свою гідність, додав: — Але слухайте, вам не здається, що ви допитуєте мене?
Чарівна Петронілла з усміхом глянула йому в обличчя.
— А ви заперечуєте? — запитала вона.
— Не дуже, — усміхнувся у відповідь чесний Джек Нетудой.
— Тепер, коли ми друзі, — промовила Петронілла своїм лагідним, мелодійним, голосом, — ви, сподіваюсь, уже не вважаєте мене за вбивцю?
Детектив у душі Нетудоя ще раз, востаннє, сіпнувся і завмер. Тепер це був просто молодий чоловік, зачарований прекрасною дівчиною.
Він розгублено всміхнувся, а вона повела далі:
— Тож слухайте.
— Я весь увага, — мовив Нетудой.
— Ми всі не любимо серп Генрі, — почала дівчина, — А приїздимо сюди тільки тому, що треба ж десь гаяти час. Він теж нікого з нас не любить. Як тільки ми в дім — він із дому. Одне слово, він завжди намагається уникнути нас. Коли в будинку гості, він звичайно спить у підвалі. Якщо ми заходимо до кімнати, він з неї виходить. Минулої ночі він був у бібліотеці, але вийшов, тільки-но зайшли ми. Гадаю, це пояснює таємницю відсутності тіла?
— Починаю розуміти, — сказав інспектор, не в змозі витримати її погляд.
— От і чудово, — мовила Петронілла.
— Але, — знов озвався нетямкий Нетудой, — де сер Генрі тепер?
— Мабуть, спить собі у підвалі, — відказала Петронілла.
В цю мить у двері постукали.
— Увійдіть! — гукнув Нетудой.
Увійшов Джордж Бевз.
— Ось убитий, сер, — доповів він, відступаючи на крок убік.
Чоловік, що ввійшов до бібліотеки, як видно, користувався підвалом зовсім не для того, щоб там спати. Жилетка його вибилася з-під піджака, на ногах був лише один черевик, а чуб мав такий вигляд, наче ним мили підлогу. У правій руці чоловік тримай великий кусень масла.
— Цс-с! — приклав він палець до уст. — Не побудіть інших гостей. Вони щойно поснули. Їх тут повен будинок. Слухайте, невже не час уже забиратися звідси? Надворі зовсім розвидніло. Не думайте, що я сидітиму в підпалі цілий день. Уїкенд давно закінчився!
Нетудой підвівся і хотів був пояснити, що він тут робить, але Петронілла випередила його.
— Це сер Генрі Фаззок, — сказала вона.
— Певно, що я, — підтвердив Фаззок.
— А це інспектор Нетудой.
— Чи не забагато інспекторів? — мовив Фаззок. — Газовий лічильник у мене не в бібліотеці. Принаймні так мені здасться. Хто вас прислав?
— Я із Скотленд-Ярду, — пояснив Нетудой. — Ми думали, ви мертвий.
— Хто мертвий?
— Та ніхто, — відповів Нетудой.
— Звісно, що ніхто, — мовив Фаззок. — Хто сказав, що хтось мертвий? Всі ви надто багато говорите.
Сер Генрі урочисто вручив Петроніллі свій кусень масла, вітально помахав і непевною ходою вийшов з кімнати.
— Дуже переконливе алібі для мерця, — визначив чесний Джек Нетудой.
Коли інспектор від'їжджав, поруч з ним у його довгому низькому спортивному автомобілі сиділа Петронілла.
Фредерік Браун
У КОЖНОГО СВОЄ ХОБІ
Оповідання
ФРЕДЕРІК БРАУН — сучасний американський письменник-новеліст. Оповідання — із збірника «Міні-оповідання-22» (Чікаго, 1972).
Переклад: Вадим Хазін.
Перекладено за виданням: Fredrick Brown. The Hobbyisl. Playboy's Short — Shorts 2. Playboy Press, Chicago, Illinois, 1972.
— Мені сказали, — мовив Сенгстром, — нібито ви…
Він обернувся й поглянув навколо, аби пересвідчитися, що вони самі в цій крихітній аптеці. Аптекар — схожий на карлика викривлений чоловічок, якому на вигляд можна було дати скільки завгодно — від п'ятдесяти до ста років, — мовчав.
Сенгстром притишив голос.
— … нібито ви маєте отруту, яку неможливо виявити в мертвому тілі.
Аптекар кивнув головою. Він вийшов з-за прилавка й замкнув парадні дворі свого закладу, а тоді повернувся назад до входу у внутрішнє приміщення аптеки.
— Якраз я хотів зробити перерву, — сказав він. — Ходімте зі мною вип'ємо по чашечці кави.
Сенгстром пішов за ним, опинився в кімнатці, всі стіни якої від підлоги до стелі були заставлені полицями з різноманітними пляшечками та баночками. Аптекар увімкнув електричну кавоварку і поставив дві чашечки на стіл, обабіч якого стояло два стільці. Він жестом запросив Сенгстрома сісти, тоді сів сам.
— Тепер, — сказав він, — розповідайте: кого ви зібралися вбити й навіщо?